Дмитро СМІРНОВ, с. Здовбиця: «У ті дні до столиці їхали, як тільки випадала така можливість. 19 лютого ввечері вирушили мікроавтобусом зі Здолбунова. Згодом, дорогою, нам повідомили, що усі під’їзні шляхи до Києва перекриті. Ми тоді приєдналися до львівської колони, а хлопці з київського «Автомайдану» нас зустріли та провезли до центру столиці манівцями. Тоді, 20 лютого, на Майдані була зразу відчутна ця боротьба – або ми, або вони. Люди зносили все, що можна, щоб робити барикади – стільці, шини, броньовані двері. Один чоловік навіть привіз фургон дорогих меблів, сказав: «Згодяться вам для вогнища». Ми з хлопцями теж будували нову барикаду на Інститутській. От тоді й почали з’являтися перші ноші з
пораненими. Моторошно було… А нині більша частина чоловіків, з якими ми стояли на Майдані, на Сході, в АТО».
Олександр КОТЮБІН,м. Здолбунів: «Вперше я потрапив на мітинги протесту 10 грудня, і з того часу їздили з однодумцями до Києва, як тільки була така можливість. Стояли у морозні дні, у свята. Але якраз в середині лютого я захворів, тож у ті страшні дні вдалося виїхати на Майдан 20 лютого. Щоправда, ми мусили затриматися, бо чекали, доки нам привезуть протиправцеву сироватку, яка була вкрай потрібна пораненим у Києві. Коли доїхали до столиці, то жахіття зі стріляниною вже скінчилося. Але нас все одно ще не пускали ні на Інститутську, ні на Грушевського – повідомляли, що існує висока ймовірність того, що там працюють снайпери. Ми залишилися на ніч, укріплювали нові барикади, бо чекали, що черговий розгін
протестувальників може розпочатися будь-якої миті. Усвідомлення того, що ми перемагаємо, виникло вже в обідню пору 21-го лютого, коли львівські правоохоронці вийшли на сцену та оголосили, що вони проти народу не підуть».