Однією з найважливіших галузей промисловості в Україні завжди була борошномельна. Розвивалась вона поступово - в міру того, як протягом століть удосконалювались та змінювались млини: вітряні, парові, водяні, кінні. Млини функціо­нували майже в кожному селі нашого району і забезпечували населення борошном різного ґатунку та помелу, а також крупами й олією. Мололи там зернові: жито, пшеницю, ячмінь, кукурудзу, овес та ін. З’їжджалися до млинів господарі возами, наповненими зерном, сходилися з невеликими клунками за плечима селяни з навколишніх сіл. Саме в черзі у цьому запорошеному й обплетеному павутинням святому місці, смакуючи принесеним в торбині куснем сала з окрайцем хліба за чарочкою горілки, можна було довідатись останні новини з околиць. Розмову вели неквапом, адже знали, що у млині робота швидко не робиться. Бо, як поспішити, то борошно вийде не найкращого ґатунку.
До 1944 року власниками багатьох млинів у нашому краї були чехи. Але вони поступово виїжджали на постійне місце проживання до Чехословаччини, як наприклад, завідуючий млина села Будераж та мірошник села Мости Павло Крацек. Невідомо, чи так було насправді. Бо ж знаємо, що власників чеської національності не оминули переслідування, що їх вивозили до Сибіру як «куркулів».

У 1944 році млини Здолбунівського та Мізоцького районів були націоналізовані радянською владою. Частину їх передали колгоспам.
П’ятого лютого 1944 року розпочали роботу Держмлин № 1 в Здолбунові, який підпорядковувався Ровенському облмлинтресту, та Держ­млин у селі Глинськ. У 1947 році запрацював Держмлин у Здовбиці, у 1949 році - у Старомильську та Гільчі Першій.
У підпорядкування Мізоцького харчопромкомбінату відійшли млини сіл Устенське (№ 1, № 7), Мости (№ 2), Будераж (№ 3, № 6), Суйми (№ 4), Півче (№ 8), а також млин села Мала Мощаниця (№ 5), який повністю згорів в ніч на 8 серпня 1948 року, але його роботу відновили доволі швидко.
Робочий день у млинах тривав з 9-ої до 18-ої години. Очолювали млини «завідуючі», зазвичай колишні їх власники.
У січні 1953 року було створено Здолбунівське млинооб’єднання Ровенського обласного млинотресту. До його складу ввійшли млини Здолбунова та Старомильська. Водночас існувало ще Здовбицьке млинооб’єднання, до складу якого входили млини сіл Здовбиця та Гільча Перша.
Працювали у млинах: приймальник, крупчатник, мірошник, машиніст та механік. Працівники часто їздили у відрядження в місто Житомир по жорнові камені для млинів, які отримували від артілі ім. Чкалова.
Часто траплялися крадіжки, зокрема є відомості про те, що в 1949 році затримали жительку одного з сіл, яка разом з мельником намагалась винести з млина два мішки житнього борошна вагою 165 кілограмів.
У жовтні 1956 року шляхом реорганізації Здолбунівського млинооб’єднання створили Здолбунівське млиноуправління, до складу якого увійшли млини міста Здолбунова та сіл Гільча, Глинськ, Здовбиця, Лідаво і Миротин. У січні 1960 року до цього млиноуправління з підпорядкування Здолбунівського районного харчокомбінату перевели Старомильський млин.
У травні 1965 року закрили і законсервували млин села Глинськ, тоді ж ліквідували Здолбунівське млиноуправління, а всі його основні засоби та товарно-матеріальні цінності передали Здолбунівському районному харчокомбінату.
Спливли роки, а млини, немов мовчазна сторожа, й надалі залишаються хранителями нашого минулого. От тільки чи довго вистоять ці неповторні архітектурні пам’ятки? Бо нині найбільш витривалі з них вправно виконують свою роботу, а інші, занедбані, заростають колючими чагарниками - забули люди до них дорогу…

***
При підготовці публікації використано дані з документів фонду № 262 архівного відділу Здолбунівської райдержадміністрації.
Вікторія ГОЛОВАТЮК,
провідний архівіст
архівного відділу
Здолбунівської РДА.

Додати коментар