Такою була юність Єфросинії Єфремівни Мордюк

Фахівець проекту «Служба медико-соціальної допомоги на дому, організація зустрічей
та дозвілля 200 жертв націонал-соціалізму у Здолбунові і Переяслав-Хмельницькому»
Нонна ХОРОШУН під час відвідування Єфросинії МОРДЮК.

Юність. Пора, коли живеш надією, будуєш плани на подальше життя, мрієш, сприймаєш світ з широко відкритим серцем і зовсім не очікуєш болю й втрат. Але це у мирному житті. Коли ж воно залишається тільки щасливим сном, усе інакше. Війна не зважає ні на твій вік, ні на твої сподівання. Вона просто робить свою чорну справу: безжально нищить усе довкола, ламає долі, кожного випробовує на міцність і порядність. І щастя, якщо в усьому цьому виживеш не зламавшись...
Однією з тих, у чию юність увірвалась Друга світова, є Єфросинія Єфремівна Мордюк. Її шістнадцятирічною примусово вивезли на підневільну працю до нацистської Німеччини. Спогади про той час досі гірко ятрять жінці душу, але вона погодилась розповісти про пережите в трудовому рабстві.

Не повернешся – заберуть матір…
Єфросинія Єфремівна народилась першого червня 1926 року у селі Веселівка Теплицького району Вінницької області. На примусові роботи до Німеччини її вивезли в травні 1942-го. Їй тоді виповнилось всього шістнадцять.
- Пам’ятаю, коли в селі оголосили перший набір, мені вдалося втекти до міста і там перечекати цей час у родичів. Минуло кілька тижнів, ніхто мене не шукав. Здавалось, що лихо обминуло нашу родину. Але невдовзі німці оголосили новий набір, і моє прізвище внесли у список тих, кого мають відправити до Німеччини. Дізнавшись про це, я знов втекла до родичів у місто. Але цього разу староста села попередив батьків: як не повернусь, то замість мене заберуть матір. По мене в місто приїхав батько. І ми удвох поночі заспішили додому, щоб встигнути на ранок повернутися в село, - розповідає жінка.
Збір дівчат і хлопців, чиї прізвища внесли до списку, призначили на десяту. Коли усі посходились, їх підводами повезли на залізничну станцію, де загнали в товарні вагони.

Перемишль. Табір за колючим дротом
Уперше за час свого руху поїзд з невільниками зупинився в Перемишлі. Бранців вигнали з вагонів, вишикували в колони і повели до табору. Величезний, він був огороджений колючим дротом і оточений вишками з охороною. На території було багато бараків.
- Нам наказали роздягтись і здати свій одяг. Усі ми стояли зовсім голі, навіть коси порозпускали, бо так наказав німецький офіцер. Німці роздивлялись нас і голосно реготали, щось вигукували. Ми повернулись до них спинами. Але німець почав бити нас ломакою і вже російською наказав повернутись лицем. Хоч і дуже налякані, ми цього не зробили. Тоді він ухопив шланг і став поливати нас холодною водою. Лише після цього одна за другою дівчата порозвертались обличчями до німецьких солдатів. Один з них підійшов і скомандував, що маємо робити далі.
По черзі ми підходили до великого котла, німець великим ковшем зачерпував звідти якусь рідину і лив нам на голови. Та рідина тек­ла по всьому тілу, по обличчю, потрапляла в очі… «Воші здох», - мовив німець і дозволив відійти від котла. Після того повели нас у лазню митися, де видали по одному шматку мила на десятьох. А потім усіх вивели на подвір’я, де рядами був звалений наш одяг. Ми ходили й шукали там кожна свою одіж, а німці знову з нас реготали, - згадує Єфросинія Єфремівна.
З табору невільників повернули на станцію і загнали у вагони. Повний люду товарняк рушив далі.

Завод у Габльонці. Голод
Доправили бранців до чеського міста Яблонець, яке німці перейменували у Габльонц. Єфросинія Єфремівна потрапила на роботу на розташованому там заводі електроприладів, у гальванічному цеху. Разом з нею там опинилась дівчина з її села - Марія Костик. Дівчата мали (на тоді) однакові прізвища, тож, щоб їх не розлучили, назвались сестрами.
На заводі у важких умовах працювали по дванадцять годин щодня. У цеху скрізь була кислота - і у ваннах, і на підлозі. Тож без гумових чобіт там було не обійтись. Кислота роз’їдала тіло. Через постійне вдихання кислотних випарів паморочилась голова.
- Давали нам два вихідних в тиждень. Жили ми в таборі, розташованому біля лісу, який ріс недалеко від заводу. Часом ходили до того лісу, щоб знайти якусь ягоду і пожувати. Спали у бараках на двоповерхових нарах, подушки і матраци були напхані сіном. Опалення в бараках було дуже погане, погрітись чи просушити одяг не мали де. Милися у спеціальному приміщенні з душем, - розповідає Єфросинія Єфремівна. - Після двох років перебування у таборі нам дозволили у вихідні дні виходити в місто, писати додому листи та отримувати посилки один раз на три місяці. У посилках були переважно коржі, які могли довше зберігатись, а також інколи деякі речі.
Бранкам видавали спеціальний одяг з бавовняної тканини та видовбані з дерева черевики. У цеху, на робочому місці, ці «колодки» міняли на гумові чоботи.
- Взимку у тому одязі було холодно, особливо рано-вранці, коли йшли на завод у першу зміну або поверталися до табору з другої. Тоді ми закутувались у ковд­ри, якими вкривалися на нарах. Нашу колону через стукотіння колодок об бруківку чути було здалеку, - згадує жінка.
Важко було витримувати і жахливі побутові умови в таборі, і довгі робочі зміни на шкідливому для здоров’я виробництві. Але найгірше невільницям дошкуляв голод.
- Ми завжди були голодними. На обід мали по черпаку юшки, переважно з брукви, інколи картоплі. На сніданок та вечерю - каву з сахарином. Хліба виділяли нам по 200 грамів на день. Тож довідавшись, де склад з картоплею, ми туди пробирались. Крали бульбу і в нічну зміну, коли було менше наглядачів, варили її в каструлі з-під кислоти. І варити, і їсти треба було вкрай обережно, адже щопівгодини заводські цехи обходив охоронець.
Моя названа сестра, Марія, ніколи не ходила з нами добувати картоплю і не їла вже зварену. Спершу це нас дуже дивувало, а згодом стала відома причина такої її поведінки. Якось, коли ми пек­ли картоплю в піддувалі печі, зайшов начальник цеху й одразу попрямував до печі, аби зазирнути в піддувало. Побачивши там картоплю, він покликав наглядачку і наказав викинути харч у вогонь. Кожна з нас тоді отримала доброго ляпаса. Тільки Марії в цеху не було - незадовго до появи керівництва вона кудись зникла…
Через півроку по тому гальванічний цех очолив новий начальник. Був він уже в літах. З перших днів роботи став знайомитися з нами, розпитувати нас про все. Відчували, що він - добра людина. Відновились і наші вилазки на склад по картоплю, стали ми знову її варити та пекти. Одного разу, як на першій зміні Марії не було, начальник цеху закликав усіх нас до себе. Він застеріг, щоб в присутності Марії були обережні, бо вона про все йому доносить. Так і зрозуміли, чому вона не їсть картоплі, хоч ніби й голодує, як ми. Напевно попередній начальник за доноси давав їй щось з харчів. Наказав начальник нічого Марії не казати про те, що дізнались, бо і він, і ми можемо опинитися в тюрмі. А картоплю, сказав, не треба ховати під ванну, бо нею можна отруїтись, - продовжує свою розповідь Єфросинія Єфремівна.
За її словами, через кілька днів Марію відправили до іншого міста. Начальник цеху постарався тієї позбутися. Якось він зайшов до цеху, побачив каструлю, в якій варилась картопля, і схопився за голову: «Боже мій! Ви варите картоплю в посудині, де готували хімікати? Які ви ще дурні діти!» Через кілька годин він приніс дівчатам нову каструлю.

Кров для німецьких солдатів…
- Ми були виснажені й худі. Багато хто хворів. Попри це у нас брали кров для солдатів німецької армії. У більш худих і ослаблених відбирали по сто грамів, з міцніших - по сто п’ятдесят. На нічній зміні, особливо після забору крові, усі дуже хотіли спати, дехто навіть втрачав свідомість. Реакція ж на все була загальмована. Якось наприкінці нічної зміни я поставила штатив з деталями у ванну. В момент, коли їх треба було вийняти, запаморочилась голова і я забула це зробити. Здала зміну і пішла в табір. Звісно ж, коли наступна зміна вийняла з ванни ті деталі, вони були вже непридатні до використання - спалені кислотою. Це побачив один з німців і швиденько доклав керівникові, що в цеху є диверсант, який навмисно завдає шкоди виробництву. Начальник цеху, розуміючи, що ніхто нічого навмисно не робив, умовив того чоловіка нікуди більше не заявляти. Натомість він послав одну з дівчат по мене. Я йшла на завод і плакала, бо усвідомлювала, що на мене чекає покарання. Начальник розпитував мене, як усе сталося, а я від сліз не могла й слова вимовити. Згодом, з’ясувавши нарешті що й до чого, він мене заспокоїв і сказав, що в поліцію не відправлятиме. Але наголосив, щоб надалі я була уважнішою і більше таких інцидентів не траплялось, - ділиться спогадами Єфросинія Мордюк.
…Три роки підневільної праці в нелюдських умовах не минули без наслідків. Не всім бранкам пощастило дочекатись кінця війни, багато їх померло від виснаження й хвороб. Вмирали навіть після звільнення, уже добираючись додому. Так, за словами Єфросинії Єфремівни, вона втратила двох своїх подруг - Любу Снігур та Аню, які теж були родом з Вінниччини. Занедужала й сама: відкрились на ногах рани, почало судомити ноги, сильно боліли обидві нирки.

Довгий шлях додому
Звільнила німецьких бранок радянська армія у квітні 1945 року, а згодом усіх їх відправили на Батьківщину. Шлях цей був нелегким: у таборі речі дівчат повкидали в автомашину, а самі колишні невільниці в супроводі групи медичної допомоги рушили в Україну пішою колоною. Цілий місяць добирались так крізь міста та села Чехословаччини й Польщі. Короткі зупинки мали лише для перепочинку й відновлення сил.
- У Раві-Руській був створений табір, в якому ми прожили ще цілий місяць. Додому я повернулась восени 1945 року. Відтоді минуло багато літ. Згадую роки, проведені в неволі, як страшний сон. Багато чого уже й стерлось з пам’яті. Але залишились і хороші спогади - про друзів, про таких людей, як наш начальник цеху, який, ризикуючи собою, нам допомагав, розумів наше становище і шкодував нас, - зазначає Єфросинія Єфремівна Мордюк.
Нині ця жінка є однією з підопічних Рівненського від­окремленого підрозділу ГО «МФ «Взаєморозуміння і толерантність» та обслуговується ним в межах проекту «Служба медико-соціальної допомоги на дому, організація зустрічей та дозвілля 200 жертв націонал-соціалізму у Здолбунові і Переяслав-Хмельницькому», який фінансує німецький Фонд «Пам’ять, відповідальність, майбутнє».
Олена СНІЖНА.

Додати коментар