Радянське минуле прищепило нам чимало прикрих стереотипів, які міцно вкоренилися у нашій свідомості, увійшли в нашу звичну поведінку так, що ми навіть над цим не замислюємося. Поговорімо про нашу дволикість і лицемірство.
Якщо роздають обіцянки можновладці, починаючи від президента і завершуючи районним чи сільським депутатом і їх постійно не виконують, чи будете їм вірити? Людям здається, що вже нікому не можна вірити, бо всі кажуть одне, а роблять друге. Чинять зовсім не так, як говорять. А коли так чинити є нормальним, і на такі прикрі речі натикаєшся, починаючи зі шкільної лави, тоді й виробляється захисний бар’єр – не довіряти нікому.

«Довіряй, але перевіряй» – приказка, яку часто в товаристві озвучують і слідують її змісту далеко не поодинокі подружні пари. Але коли ти постійно перевіряєш, контролюєш близьку людину, або ж навіть наймаєш спеціальну особу, щоб стежила за твоєю коханою, то про яку взаємну довіру і любов може йти мова? Для чого тоді казати гарні слова, дарувати квіти й патетично виголошувати тости при застіллі?
Навряд чи хто мені заперечить, коли скажу, що внутрішнє лицемірство проявляється в нашому суспільстві скрізь: в сім’ї, в робочих колективах, в депутатському корпусі усіх рівнів. Це, панове, не що інше, як хвороба, і рецидив зайшов надто далеко. Ця хвороба породжує розрізненість, відчуженість людей навіть в одному колективі.
В багатоквартирних будинках ми роками живемо під одним дахом стіна в стіну й не знаємо, хто за якийсь метр-другий від нас живе й чим живе? Ми тільки обурюємося, коли чуємо в сусіда якийсь крик чи зайвий шум, або ж він з верхнього поверху нас банально затопив, забувши закрутити кран. Отоді ми йдемо сваритися. Чому ж ми не йдемо до нього, щоб познайомитися, поговорити, зрозуміти, що то за люди – наші сусіди? Чому не заходимо до них поділитися своєю радістю чи спитати якоїсь поради? Це, вочевидь, наслідок того тотального стукацтва, до якого колись довірливих і відвертих та щирих українців примушували радянські спецслужби. В суспільстві створилася тотальна недовіра, коли зачинялися двері й замикалися уста навіть перед рідним братом чи сестрою. І це не минуло безслідно.
Є у нас до якоїсь людини справа. Чому не йдемо до неї прямо в кабінет чи на призначену по телефону зустріч, та не викладаємо прямо суть справи? Ні, ми спершу випитуємо про цю особу в інших людей, збираємо чутки (що не завжди достовірні), або ж стало модним «пробити по мережах» чи загуглити в Інтернеті й саме так ми складаємо думку про незнайому нам людину. Ми навіть не задумуємось над тим, що це є непорядно.
Непорядно говорити про людину в час її відсутності прикрі речі, непорядно збирати поза спиною про неї інформацію. Чи говорять про це школярам вчителі, які самі так чинять? Чи батьки, які теж не гребують порпатися в чужій брудній білизні? Не один підприємець чи високопоставлений чиновник, що піднявся вже в кар’єрі й статках трохи вище від простого народу отак збирає чутки про потенційного зятя й тим самим розбиває особисте щастя своєї дочки.
Нерідко саме через те, що ми віримо чуткам більше, як своїм очам, на посади завдяки клопотанню чиїхось кумів і спільних знайомих сідають непрофесіонали, і навіть люди недалекі. Кожному з нас доводилося в цьому переконуватися на власному досвіді. А ми питаємо – чому так? Хто в цьому винен? Подумайте. Таких чиїхось протеже чимало є чи не в кожній організації, установі, особливо на місцях злачних, а ми потім думаємо, до якого судді нам звернутися, до якого лікаря піти, кому довірити свою дитину в школі, чи до якої редакції звернутися, щоб з тобою просто по-людськи поговорили?
Людей навколо повно і фахівців вистачає. А от серед людей знайти людину та ще й доброго фахівця дуже непросто. Навіть коли належні кадри інколи приходять, то через відсутність у них вміння втертися в довіру до начальства, підлеститися, пристосуватися й бути як усі та чинити як усі, – вони дуже швидко йдуть. Або ж їх просто витурюють. Для цього ж небагато треба! Просто знайти момент, щоб десь комусь щось на вушко шепнути. А чутки ширяться швидше за будь-який піар.
Людський фактор – то скрізь фактор головний і визначальний. Скрізь і у всьому все починається від людини. Який ти сам, як думаєш про інших людей, як щодо них чиниш – такий і твій світ. Про це варто думати. І казати дітям.
Насамкінець прохання: читайте нас. Хоча б переглядайте заголовки, а ретельніше читайте те, до чого прикиплять ваші очі. І пам’ятайте, що наша газета є тим майданчиком, з якого ви можете щось сказати, донести землякам свою вагому думку. Поки він ще є, користуйтесь, несіть цю думку до нас. Ще одне прохання – якщо, не приведи Боже, побачите в нашій газеті яку помилку чи описку, то не кричіть на весь світ про нашу безграмотність, а прийдіть з газетою в редакцію і покажіть ту помилку нам (ніхто не є абсолютно бездоганним, а в нашій редакції через брак коштів відчутна нестача кадрів і на разі немає коректора). Так буде чесніше для вас, а ми подякуємо, поспілкуємось з вами й будемо знати, що нас оточують люди щирі й дружелюбні, які справді хочуть, щоб у їхньому місті була гарна газета й самі докладають до цього бодай якихось зусиль.
Людмила МАРЧУК.

Додати коментар