Закінчення. Початок у №№ 16, 18.

Єнісей, Туруханка, лісоповал

У грудні 1948-го товарняк, повен постраждалих від режиму українців, повіз засуджену на три роки Марію на чужину, далеку й немилосердну.
- Після потяга нас у трюм пароплава загнали, везли по Єнісею вісімнадцять діб, а потім ще чотири. В тайгу. Там, на лісоповалі, я й відбула три роки, - згадує Марія Іванівна.
Утримували засуджених жінок в нелюдських умовах, а працювали вони дуже важко. Багато хто там, у тайзі, загинув, покалічився, втратив здоров’я.
- У таборі для нас були лише намети. В них ми й зимували. Спати не можна - холоднеча. Цеглину нагріємо, прив’яжемо до ніг і так перебудемо. Ні подушки, ні матраца, нічого не було. А вранці - пилку, сокиру в руки і на роботу. Лісоповал… Дали нам ділянку. Той ліс ми пиляли вручну, не було ж бензопил, на собі колоди по п’ять з половиною-шість метрів виносили. Усі різного зросту були. Станеш під ту колоду, що не можна її винести. Ріка Туруханка там протікала, що впадає в Єнісей. Часом вранці на роботу ще по льоду йдемо, а ввечері вертаємось вже по пахви у воді. Нас триста чоловік, вишикуваних по п’ять...

Мене, хоч і неграмотну, призначили загоновою. Відбували там свої терміни й інші дівчата з нашого краю. Люба Мартинюк, Надя Ковальчук з села Береги, здається Млинівського району, Ганя Мірко з Полісся, Ганя з села Барання, Надя на прізвище Шмандюк. Дуже вона його стидалася, щораз червоніла на табірній перекличці та за спини ховалася. Наталя ще. Усіх прізвищ вже й не назву, а дівчат пам’ятаю, - каже Марія Поліщук. - Якось носимо колоди, ледь сил вистачає, а конвоїр до нас як гаркне: «Бандери!» То Люба Мартинюк не стрималась - як замахнеться сокирою на нього, хотіла голову відрубати. Але Наталя, вища на зріст, сокиру ту зловила, не дала їй, бо засудили б нашу Любу ще не знати на скільки… Конвоїр той пізніше потонув. Ми річку перепливали, де течія, один з трьох човнів перекинувся. Наші дівчата за чолов’ягу того посхоплювались, але вода холодна й глибока, одяг обважнів - вони не врятувались…
Надя Шмандюк під час роботи травмувалась - її вдарила гілка, що від стовбура відірвалась. Дівчину від нас забрали. А де вона і як - хто ж нам, засудженим, що скаже?.. Лісоповал усіх нас здоров’я позбавив. Про жіноче щастя ми там і думати не могли, тож я плакала, коли в одному з листів від мами засторогу прочитала. Мама, коли сестричка менша померла від запалення легень, теж із Сибіру втекла і також була засуджена, але відбувала покарання в Новосибірську. Написала, що там у них дівчина одна завагітніла і просила, аби я була обачною і такого не вчинила, бо хто знає, як воно в неволі з тим малям складеться. Мене тоді ці слова навіть образили, я довго плакала. А потім ми ще з однією жінкою склали листа у відповідь:

Лети ж, моя пісне,
Лети, моя думо,
Далеко-далеко звідсіль.
Лети ж, моя думо,
До тої хатини, де я проживала колись.
У тій же хатині старенькая мати
Як є ще жива - то вклонись.
Скажи: її слово болюче, мов рана,
Що я вже не та, що колись.
Що гасне мій погляд,
І тихне розмова,
А скиби зорали чоло,
Поволі в неволі посивів мій волос,
А серце терном обросло...

І все ж кожна з українок, які рахували дні каторжної праці до кінця свого строку, мріяла про повернення в рідну сторону. За словами Марії Іванівни, там, у тайзі, жінки й дівчата надіялись, що влада дозволить їм будувати подальше життя в Україні, на землі, яка снилася їм ночами. Але не так сталось, як мріяли, бо виявилось, що права на повернення в Україну вони не мають.
- Назад, як строк закінчився, нас Єнісеєм знову везли зачиненими в трюмі. Це був пароплав «Каганович». Вгорі на палубі - ресторан, а ми внизу. Зачинені. Видали нам булку хліба на всі дев’ять діб і десь грам 200 тюльки та цукру стільки ж. Як ми їсти хтіли, Боже, ой... А ще гірше було дізнатися, що ми списані зовсім - не маємо права в Україні бути. І я до 1992 року жила в Казахстані, - зітхає зі сльозами жінка.

Казахстан. Повернення. Сьогодення

Марія Іванівна вже після відбуття покарання, призначеного їй фактично ні за що, ще три роки пропрацювала в Сибіру. Там у 1954-му вийшла заміж. А згодом, уже з чоловіком, переїхала до Казахстану - там відбував заслання її свекор.
- Чоловікового батька теж засудили на десять років. А як Сталін помер - його в Казахстан на поселення кинули. Тоді заселяли Казахстан німцями, українцями. Навесні 1955-го і нас туди відправили «на возз’єднання родини». Приїхали ми в Казахстан. Боженько милий, земляночки якісь, верблюди ходять… Свекор за дванадцять кілометрів від райцентру в поселенні мешкав. То ми ходили робили самани (вид цегли), щоб якісь будиночки там звести. Свого житла не було. Тулилися в бараку. Я мала дуже болючу грижу, то робити важко не могла. Деякий час виходила на підміну в їдальні посуд мити, офіціанткою. Потім шити навчилась в майстра хорошого, пізніше вже й сама інших цього ремесла навчала. Роки минали, а я так і не народила. Чоловік дітей не хотів. У шлюбі з ним щастя не мала, бо став пиячити, - ділиться Марія Іванівна.
Повернутись в Україну їй з чоловіком вдалося у 1992 році, вже після того, як з них обох зняли усі обвинувачення й судимості. Тут, на Батьківщині, були сестра і племінниця, а ще на неї дуже чекала старенька немічна мама, яка вже не могла самостійно пересуватись і майже втратила зір. Марія Іванівна, повернувшись, її доглядала.
Робила жінка й спроби розшукати тих, з ким у далекій тайзі мріяли, що колись повернуться в Україну. Та успіху в цій справі досягла мало: хтось не впізнав її, чийсь слід зовсім загубився. Хоча була й зустріч. Так, за словами Марії Іванівни, приїжджала до неї Надія Ковальчук з Берегів.
Зараз Марія Іванівна Поліщук проживає у Здолбунівському будинку-інтернаті для громадян похилого віку та інвалідів. Понад десять років тому прийшла сюди сама, за порадою своєї, нині вже покійної, сестри. З рідних у Марії Іванівни ще є племінниця, яка вже й сама в літах, з сім’єю. Вони навідують її часом. Хоч за сільськими клопотами часу того не багато вільного мають. Син племінниці пройшов війну теперішню, повернувся живим, одружився.
- Отаке моє життя. Вісімдесят дев’ятий рік мені пішов... Я ще нікому цього всього й не розповідала. Навіть чоловікові ніколи. Все не до того було якось. Знаєте, де б за свій вік не опинялась, а серце завжди щеміло за рідним краєм. Завжди хотілося, щоб наша Україна була щасливою й багатою, щоб тут змінилося все на краще, - каже Марія Іванівна і додає: - Найдорожче, що в нас є, то Україна, маємо пам’ятати…
Олена СНІЖНА.

Додати коментар