Якщо за перипетіями життя Марії Іванівни ПОЛІЩУК (на фото) зняти фільм, то він, напевно, перевершить широко відому старшому поколінню «Довгу дорогу в дюнах». Бо в ньому на тлі історичних подій, суспільних процесів та предовгого шляху героїні додому, в Україну, буде все: сльози й радість, страждання і людська підтримка, важкі випробування й зрада, а головне - нау­ка, як щиро любити свою рідну землю. Без пафосу, серцем, по-справжньому. Наука через фрагменти реальної долі простої й скромної жінки. Яка «ще нікому всього цього не розповідала», але у свої поважні літа найбільше прагне, щоб молодь, та й усі ми, усвідомили: «найдорожче, що в нас є, то Україна».

Там, де починається річка…

Уперше Марія глянула на світ 5 січня 1931 року в селі Пляшева, що на Радивилівщині. У тому, що з 1967-го по 2006 рік було перейменоване на Жовтневе. Там, «де починається річка і влітку шумлять верби». Батьки її особливих статків не мали. Крім Марії, у них вже підростали двоє старших діток - син і донька.
Але про рідну матусю у Марії лишилися тільки невиразний, мов марево, спогад і віщий сон, що якось уночі стривожив її малу. Адже матуся відійшла у засвіти, коли найменшій з трьох дітей виповнилось усього півтора рочку.
Звісно, батько-вдівець добре розумів, що дітям потрібні увага й турбота. Тому, погорювавши, почав шукати не так собі дружину, як жінку, яка стала б доброю матір’ю його малечі. У ті часи одружитися незаможному чоловікові, який не мав за душею ні моргу поля, навіть без дітей було непросто. А тут ще трійко одне від одного менших. Хто ж піде? Та Небу було видніше…

Не мама як Мама

- Став тато у старших чоловіків поради питати. А ті й кажуть: «Бери он Анисію. Вона - бідна, з малих літ у прислугах. Ніхто не взяв, бо посагу не має. Але буде доброю матір’ю». Послухав їх. Пішов сватати. Сказав, що в чому ото стоїть Анисія, то так і забере, не треба йому ніякого посагу. То від бабуні згоду отримав. Наречена ж спершу плачем зайшлася: «Що ж робитиму - троє діток?» Однак, куди ж їй було подітися? - ділиться, за спогадами рідних, Марія Іванівна.
Врешті склалось так, що жінка та справді стала їм трьом мамою. Попри труднощі й нестатки дбала про них, наче про рідних. Не стала ділити на своїх і чужих, як у 1934-му та в 1940 році народила ще двійко діток. І не проміняла їх на особисте щастя, коли згодом, уже овдовівши, мала на те шанс. А для Марійки вона зуміла стати Мамою улюбленої доці. Колисала-гойдала в люльці, вкладала спати поруч, кіски щодня чесала-виплітала. Дівчинка й гадки не мала, що ні бабуня, ні мама їй не рідні.
- Я довго не знала, що то не рідна мама моя. Мені ніхто не казав. Навіть хресна, сестра моя двоюрідна, і та ніколи. Лишень якось мене дуже здивувало, налякало й обурило, коли старша сестра покликала на цвинтар, щоб «на маминій могилці квітки посадити». Налякало, бо ж мама он - тут і жива, - згадує пані Марія.
Може, вона так ніколи й не дізналася б болючих для дитячої душі подробиць. Але ж знайшовся «добрий» сусід, не пожалів…
Дівча прибігло до бабуні і з порога давай гукати: «А чи мама не тут, не приходила?» Чолов’яга ж, глянувши скоса, обізвався: «Твоя мама давно на цвинтарі! А ти ходиш тут, шукаєш!» Слова оці ранили в саме серденько - побігла додому в сльозах. Там мама втішала аж поки сплакана Марійка не заснула. Тоді й побачила вона сон, який досі пам’ятає.
- Сниться мені, що моя тітка, мамина сестра, їде кіньми. А я ззаду на возі сиджу, звісила ноги та й теліпаю. Аж доїжджаємо до цвинтаря, його брама відчиняється і виходить звідтам жінка. Висока така, уся в білому. І до мене: «То де твоя мама!?» - розповідає Марія Іванівна. - Я уві сні стала кричати. То мама прибігла, збудила, перехрестила і стривожена запитала, що ж мені таке наснилося. Я переповіла. Лише тоді вона сказала, що не рідна мені, що моя мама справді померла…
Та саме татову другу дружину пані Марія все одно аж дотепер називає мамою. Каже, що та була дуже доброю. Згадує, що тато, як у 1944 році забирали на війну, наказував їм усім слухатись маму, «бо як ні, то покине вас і будете хліба шматочка жадни, підете попід тинами». Але й тоді не обмовився, що комусь з п’яти дітей вона не рідна. Сам з фронту не повернувся - прийшла похоронка. Мало пожив він у парі і з цією дружиною. До неї ж згодом сватались інші чоловіки. Навіть ті, хто колись не взяв заміж, бо посагу не було. Казали: «Кидай ті діти нерідні, а двоє своїх забирай - візьму заміж». Не покинула і до шлюбу не пішла, бо певно, за своїм єством була Жінкою і Мамою. А от один із залицяльників за те, що позбиткувався над сиротою, поплатився. І тут знову, напевно, втрутились самі Небеса.
- Я саме з дітлахами гралася. Аж чую кажуть, що до сусідів прийшов чоловік і хоче маму забрати. Помчала туди та до хати. Там мама плаче, а він сидить і до мене: «Йди звідси та йди». Вибігла й заглядаю з двору у шибку - мама плаче. І так мені гірко стало... Я спересердя й бовкнула тому чолов’язі: «Чекай, тебе грім уб’є!» Таке з ним пізніше й сталось: поїхав у поле, і грім вдарив, - згадує Марія Іванівна. Недарма в народі кажуть, що ображати сироту не можна.

Поміщики, колгосп, війна

Людська пам’ять ще та дивина. Вона може сплутати точні дати – дні й роки, «загубити» те, що трапилось учора. Але аж ніяк не факти, що назавжди через спричинені ними ж емоції, думки й враження ще в дитинстві вкарбовуються в її «архіви» назавжди. Тому даруйте, історики, якщо зауважите у цій розповіді певні невідповідності зі звичними вам «хроніками». Бо в ній багато що подане за спогадами, які лишилися в нашої героїні саме з пори її дитинства, а змінювати щось на свій розсуд, вважаємо, ми не в праві.
Як розповіла Марія Іванівна, в її рідному селі мали свої обійстя й господарки два поміщики. Обходились вони без авто, але людям за роботу щотижня платили справно. В одного з цих панів служила її мама. Нова влада поміщицькі маєтки пограбувала. Зате вже в 1939 році мали у Пляшевій колгосп, бо «багато було комуністів, прийшли совєти».
Друга світова, окрім як горем від втрати батька, Марії Іванівні найбільше пам’ятається страшними подіями 1943-го, коли в одну з ночей від рук фашистів їхнє село запалало. «Побили багато людей, позабирали худобу і хто що мав…» - згадує жінка.
Та не лише сльози й біду запам’ятала Марія Іванівна про перші свої роки. А й те, як пішла до школи, як з вони однолітками полюбляли влітку дослухатися до шуму розлогих верб понад річкою, як гуртом ходили купатися, гралися. Ці маленькі радощі скрашували тоді її дні.
Наприкінці 1945 року старшого брата Марії Іванівни призвали на службу в армії. Потрапив він у «стрибки». Жінка стверджує, що частина, в якій ті проходили вишкіл, дислокувалась не надто далеко від їхнього села, бо часом носила братові попоїсти. А котроїсь неділі навесні 1946-го він сам з’явився вдома і повідомив: «Сьогодні нас бандерівці будуть забирати». У відповідь почув від мами: «Ти ж не один там, куди всі - туди й ти, що всі - те й ти роби». Потім звісток від брата не мали довго, аж до осені. А тоді дізналися, що він загинув. За словами пані Марії, через зрадників. Загін пробирався лісами до кордону. Але в супроводі були зрадники. Вони й вивели підрозділ на одне з сіл Тернопільщини, де вже чекали «краснопагонники». Був бій. Під час нього брат Марії Іванівни разом з іншими хлопцями й загинув.
- Федір був 1927 року народження. Він був «стрибок», як то казали. Охороняли вони села, щоб бандерівці не прийшли. Вони ж то охороняють тут, а ззаду зайшли і повішали людей, в колодязі покидали. Таке було, ой Боже, що тоді робилось... - згадує Марія Іванівна. - Забрали їх навесні 1946-го. Нема чутки й голосу. Довго. Потім ми вже дізнались, що спершу їх навчали. А восени 1946-го десь два чи три дні їм можна було границю перейти. Туди вони лісами й пробирались, але зрадники загнали їх у пастку. Загинув брат разом з іншими хлопцями у тому бою на Тернопільщині…
Пригадує жінка й доволі незвичне для нашого краю природне явище. Каже:
- У 1947 році у нас пройшла смерча, саме як збіжжя квітувало. Таке ні з того, ні з сього десь узялось. Була субота. Ми з сестрою рвали коровам зілля, пололи. Бо завтра ж неділя, ще церкву тоді ніхто не зачепив. Як глянула сестра вгору, та каже: «Ой, щось недобре буде. Диви-но, як хмари збігаються докупи». І ми бігом додому. Але враз стало темно, сипонув град, стало лити. Усе в полі знесло-злило перед жнивами… І підходить осінь, нас заставляють зерно купити і здати державі, податком обклали. Ми в колгоспі не були. Мама й купляла трошки. Телицю продали - купили зерно. Картоплю хоч збило, але виросла дрібна. То ми мали…

Що батько поліг на фронті, не зважали

Осінь 1947-го. Одного дня з подвір’я голови колгоспу долинув галас. Марія, яка саме доплітала рукавички для дружини керівника колгоспу, під приводом примірки побігла туди, щоб дізнатися що коїться.
- Підбігаю, а там повно військових, усі не нашої зовнішності. Узбеки чи ще хто. Я глянула й одразу гайда назад. Вдома й кажу мамі: «Що ж буде цієї ночі?» А вона: «Що ж буде, діти. У нас батько на фронті вбитий. Брата вашого вбили. Ніколи ж не казали, що будуть нас вивозити, чи ще щось таке», - розповідає жінка.
Та о другій ночі до них уже стукали. Один з військових порадив, щоб брали з собою що мають, бо вивозитимуть їх далеко. Але не повірила тоді в це їхня мама. Була впевнена: «Довезуть до «району», а там розберуться - вернемось». Ще вірила, що матір-вдову фронтовика, не зачеплять… Але ніхто їх ні в який «район» не віз і не розбирався. Натомість вантажівками доправили до станції і загнали в товарняк, повний таких же українців, здебільшого жінок з дітьми…
- Загнали в товарняк. Сидимо, плачемо усі. Повен вагон жінок з дітьми, серед яких усі підлітки. Плакали-плакали та й давай пісню складать, - ділиться Марія Іванівна. Слова тієї пісні жінка пам’ятає й досі, ось вони:

Прощай, Україно, мій рідний край,
Прощай, родино ти моя,
Я з України вже від’їжджаю,
Більш не побачу тебе вже я.
Де ті села, тая веселість,
Хлібом пахуча наша земля?
Ми з України, вже нас вивозять,
Більш не побачу вже тебе я.
Поїзд відходить, мене відвозить,
А я дивлюсь через вікно,
Через границю вже перевозять,
Вітай, голодна Московщино...

Олена СНІЖНА.
(Далі буде).

Додати коментар