Бувальщина, яка трапилася у Здолбунові напередодні зустрічі нового, 2019-го, року

Отака, схожа до цієї, була ялинка

Мабуть ви, шановні здолбунівчани, особливо ті, котрі колядувати ходили, звернули увагу на те, які у кого ялинки? А вони, погодьтеся, дуже різні. У когось сосонки, у когось ялинки. У когось пухнасті й високі та на півхати, в когось і зовсім маленькі, а коли більші, то трохи кострубаті, із «залисинами», бо це ж дерева з лісу, а ще й родина мусила на ялинці зекономити. А от у декого, є такі панове у Здолбунові, ялинка – писана красуня! Що вже пишна, що вже пухнаста, а як придивитися пильніше, ще й не проста ялинка з лісу з рідкою хвоєю, а випещена декоративна, не зелена, а голуба! А що вже вбрана, як найліпша пані на різдвяному балу! Аякже! Вишукане товариство прийде на гостину, тож господар гонорово прочинить двері світлиці, покаже на царствений атрибут свята й дасть фору усім. На питання «Де взяв?» відповість запитанням: «Де взяв? Де взяв? Секрет! Своїх секретів не розголошуємо!» І дарма, що кожен із гостей щось своє з цього приводу подумає. Один скаже подумки: «Знаємо ми тебе, голубе, давно! Десь у скверику декоративну спиляв, бо давно в тебе все схоплено – нікого в місті не боїшся!» Якась пані в дорогому брендовому платті штовхне свого благовірного під бік: «А бачиш! Отак має бути в людей! А ти: «Піду на ринок та треба, щоб із биркою була, щоб не крадена, щоб усе чесно». І що приніс? Людям показати соромно! Ще й на прикраси поскупився грошей виділити більше!» Якщо на цій гостині присутній хтось із серйозних начальників, то той, звісно, десь не тільки подумки, а й уголос, відкликавши господаря вбік, скаже: «Ти ж дивися, даємо тобі десь на червоне проскочити, тож ти не зловживай, бо завтра прийдуть громадяни під поріг з протестом, поставиш у скрутне в становище і себе, й мене!» Проте господар перерве цю застережну тираду. «Та, що ти, мовляв, друже, хвилюєшся, побійся Бога! Хіба я коли тебе підводив?» І підморгне по-дружньому: «Місця знати треба! Давай краще піднімемо келихи за Різдво!» Ймовірний такий сюжет? Чому б ні! І я десь у когось бачила отаку ялинку. Але ж не упійманий – не злодій. А може ж чоловік вирощує такі ялинки власноруч десь на дачі?

Але від неї залишився отакий пеньок

Гірше, коли вирощує хтось інший, а він тільки зрубує, вибираючи такий час, коли ніхто його за цим заняттям ніколи не зловить. От приміром, за годину-дві до настання нового року. Хто в передноворічній метушні, та ще й у темряві, буде її стерегти? Та й хіба обов’язково самому по ту ялинку йти? Адже можна за якихось півсотні (на пляшку дати) найняти вірного чоловіка, який тебе мало знає, щоб пішов, тихенько спиляв і приніс. Скільки діла! А тоді кинулися всі гуртом та вбрали красуню в давно куп­лені найвишуканіші ялинкові прикраси та й гайда до новорічного столу.

***
Відколядували перший день Різдва. Прийшли і ми, журналісти, на роботу. Гріємося й нагрітися не можемо, бо приміщення наше з елект­ричним обігрівом. Економлячи, на вихідні його вимикаємо. Тут чоловік з морозу із зачервонілим обличчям до нас із візитом. Просить вибачення. «Може, – каже, – і не треба про таке писати. Але дуже я вже тим обурений…» «Та про все треба писати! – переконую чоловіка. – Сідайте та розповідайте, що у вас трапилося…»
Чоловік сказав, що живе у Здолбунові. Як пішов на пенсію, то вирішив трохи озеленити територію навколо своєї садиби. На узбіччі власної земельної діляночки по вул. Сонячній вирішив ялинки декоративні посадити. Самотужки шукав та вибирав розсаду, аби голубі були та пишні, придбав, привіз, посадив… А як трохи піднялися деревця, щороку ще досаджував. Альтанку збудував. Довкола неї сосонки ще. Нема нічого кращого, як милуватися плодами своєї праці! А хвойні дерева, вони не тільки око милують, вони ще й повітря очищають! Та от, як тільки підросли голубі ялиночки на пристойну висоту, а признається, що цього років з десяток треба було чекати, знайшовся і той, хто на них поклав око. «Минулого року хтось зрубав мою ялинку, а цього року знову… одну з кращих», – ледь стримує своє роздратування чоловік. Та додає, що злодій вибирає таку мить за якихось годину-дві до Нового року. «Я не знаю, чи ви напишете… Бо до кого тут звернешся? Територія – то не суто моя власність. На узбіччі, над дорогою! Але ж чому я маю стільки зусиль у це вкладати, щоб усім було гарно, а якийсь злодюга візьме собі безперешкодно зрубає, поставить у світлиці, потішиться нею три тижні та й викине на смітник! Де тоді, скажіть, справедливість?»
Так от і народився цей фейлетон. Нехай перша частина – виплід моєї фантазії, але друга – факт. А коли є факт, то абсолютно близька до правди й перша частина: можна припустити, що десь, у чиїйсь ошатній світлиці, отака ж приблизно картина й спостерігалася.
А фото з місця події ми зробили самі – пішли й сфотографували. Тож фотофакт не бреше. Прізвища свого чоловік просив не вказувати. Зрозуміло, люди бояться. Непрості ж бо громадяни зрубують собі отакі ялинки, чи не так? Вже стоячи на порозі, чоловік мовив: «Наступного року, як доживу, не пропущу. Засяду з рушницею, а я мисливець, і стерегтиму злодія до самого настання Нового року». «Тоді не злодія посадять, а вас!» – застерегла я, бо ж не приведи Боже до такої розв’язки, хоч усім відомо, що суд Лінча має місце там, де не працюють, або ж недостатньо працюють стражі громадського порядку й суди можна запросто купити. «Та не стрілятиму я в нього! – гірко посміхнувся чоловік. – Але хоч налякаю негідника!»
Людмила МАРЧУК

Додати коментар