Я люблю тебе, Ялинко. Люблю, коли у моїм домі пахне хвоєю, витає дух таїни і казки. Забуваю тоді про усі проблеми й негаразди. Думаю про свято. Про Новий рік, Різдво. А ти мене надихаєш: феєрично спалахуєш то синім, то зеленим кольором, або ж червоним, фіолетовим, жовтим… Вогники зразу ж повільно вечорово згасають, а за мить загораються знову, але вже усіма яскравими барвами водночас. – Наталка заворожено дивиться на повільне загорання і згасання ялинкових вогників і на мить замислюється, який же колір вибрати, аби залишався горіти тільки він один? – Може, зелений? Ні, краще оцей таємничо-синій! Але і червоний, і жовтий такі привабливі! Та ні! Нехай вже мерехтить-переливається усіма барвами. Адже від цього так феєрично на душі!

Наталка усе ще в казці. Вірить у казку.
Різдвяний вечір. Наталчині друзі, побувши в неї якісь півгодини, розбіглися хто куди... Хто до родини, а хто на спеціально організовану молоддю Різдвяну вечірку. Запрошували і її. Вона ж відмовилася: не вабить її нині гамірне товариство. Їй не сумно на самоті. Наповнивши келих шампанського, Наталка піднесено, сакрально-магічно виголошує самій собі тост-побажання:
– Щоби сьогодні, у Святвечір на Різдво ми зустрілися і… були разом. Були щасливі...
І раптом зривається з-за столу, мчить до дверей, вдягає пальто, вступає у теплі чобітки. Підводячи губи, пускає лукаві бісики гарній кралі, що сміється до неї у дзеркалі. Іще мить споглядає на романтичні вогники на ялинці, підбадьорливо їм підморгує й виходить на вулицю...

Сліпучо білий сніг. Грайливі легкі сніжинки витанцьовують у веселому танку... Наталка вдихає на повні груди прозоре прохолодне повітря й підставляє руки навстріч сніжинкам і чарівниці Зимі.
У місто вступило особливе зимове свято. З балконів та вікон чути піднесене багатоголосе «Добрий вечір тобі…», проте сама яскраво освітлена вулиця напрочуд безлюдна. Ця просторова картина, видиво з феєрверків, миготіння різноликих вітрин і ялинкових вогнів захоплює, заворожує. В якусь мить Наталка почувається феєю, що прямує справжнім казковим містом.
– Лю-ди! Агов, де ж ви? Чом не виходите на вулицю? Може, ви зачакловані?! Тоді я вас розчаклую... Ви будете жити! Будете сміятися й радіти! Будете любити цей світ так, як я... – Наталка уголос виголошує монолог феї-чарівниці, а тоді голосно й дзвінко сміється. Їй радісно. Хоча на вулиці вона одна-однісінька.
Та за мить настрій змінюється на протилежний: жінка ловить себе на думці, що іще ніколи у таке свято, в Різдвяний святвечір вона не була така самотня...
– Куди ж я сама в місто посеред вечора?!
А відповідь напрочуд проста:
– Бо там на майдані веселе Різдвяне дійство. Колядують. Там багато людей. А я так сподіваюсь, так хочу зустріти біля центральної ялинки його, свого коханого Юрчика! Сподіваюся на диво. На чари передріздвяної ночі. «Так-так!» – збуджено закалатало серце у передчутті чогось незвичайного, таємничого і Наталка мимоволі прискорює крок. – Усе буде так, як я собі задумала. Тільки так і не інакше! Бо ж саме для цієї миті вона вирядилася у нове, в народному стилі плаття, яке вечорами шила та вишивала бісером цілісінький місяць.
Наталка не витримує і вирішує зателефонувати.
– Привітаю. Я просто його привітаю! А, може, він теж тут, на Майдані біля ялинки? В гості запросить... І буде мигтіти ялинка. Буде танець на двох. Буде таємничий шепіт... Буде...
– Здрастуй! З Різдвом тебе!
– І тебе... Вибач, але я вже сплю... – Прозаїчно байдужий чоловічий голос. І Наталчин піднесений настрій враз щез, погас, як вогники на ялинці. Розгублена, до краю спантеличена, жінка заціпеніла і як вкопана стояла на одному місці. Навіщо було телефонувати?!
Враз ноги торкнулося щось м’якеньке. Чорна, як ніч, кицька. Звідки вона взялася? Може, то відь­ма? Містика. Але ж вечір перед Різдвом повен містики! Тож Наталка не боїться. Не сахається. А чорна кицька дивно, немов заворожена, ходить навколо неї по колу, вряди-годи треться об її ноги й лагідно муркоче.
– Ні, то не відьма. Звичайнісінька кішка. Домашня. Чиясь. – Наталка нахиляється, щоб погладити єдину істоту, яка в цей пізній передріздвяний вечір виявила до неї зворушливо щирі почуття і враз натикається на незворушний погляд чоловіка за кермом таксі, котрий, зупинившись неподалік, вже декілька хвилин спостерігає за нею і її чорною товаришкою. Їхні погляди схрещуються і Наталка блискавично читає його думки.
– Він думає, що я відьма. – Ви на когось чекаєте? – випереджує Наталка очікуване запитання.
– Ні. Я просто суєвірний. Вона, – киває в бік кицьки, – перебігла мені дорогу...
– А ви не беріть того до уваги. Бачите, вона хороша! З Різдвом вас!
Чоловік посміхнувся, помахав Наталці рукою.
– З Різдвом! – Таксі рвонуло з місця й безшумно від’їхало. Пригода розсмішила Наталку і грайливий настрій повернувся.
– На добраніч, зачаклований принце! І нехай тобі присниться чарівний різдвяний сон! А я зустрічатиму Різдво за себе й за тебе! – І Наталка вливається у гамірливу юрбу біля святкової ялинки на майдані Незалежності.
Яскраво горить-переливається вогнями центральна ялинка. Тисячі облич – веселих, радісних, з колядою на устах! У повітрі літають сніжинки, звучать різдвяні побажання. Юрбами і по двоє-троє люди святкують, веселяться. І нікому нема до неї ніякого діла. Жодного знайомого обличчя. Наталка постояла, послухала веселих колядників на споруджених неподалік ялинки підмостках, обійшла юрбу по колу вже декілька разів. Нікого знайомого. Натомість зіткнулася з гуртом підпилих молодиків.
– О, яка краля! І сама. Ходи з нами, не пошкодуєш! Га-га-га! – Сахнувшись, жінка поспішила розчинитися в натовпі подалі від прикрих пригод.
Якась жінка у Різдвяний вечір торгує сувенірами. Кому свято, а кому заробіток. Синя трава з ро­сою. Світиться. Яскравіє і повільно згасає. Наталка купує цю росу, не знаючи для чого це їй. Просто імпонує під настрій.
Холодно. Жінка починає мерзнути, щулиться й натягує на голову капюшон. Виходить, що навіть серед велетенської оргії веселих людей буває холодно і неймовірно самотньо... Наталка відділяється від натовпу й повільно бреде у зворотному напрямку. Куди тепер? Звісно, додому. До своєї маленької ялинки. До рідних вогників. До дідуха і куті. Туди, де тепло і затишно.
Біля одного з будинків Наталка раптом зупиняється, як вкопана. На другому поверсі світиться одне єдине вікно. Жінка довго вдивляється в гру тіней у тому вікні. А там виразно вимальовуються два силуети: він і вона. Мабуть, вони танцюють... Їм, певно, гарно. Блимає вогниками ялинка і по кімнаті переливаються таємничі світлотіні. Наталчине обличчя раптом перекошується від болю, образи, злості...
– Ага! То ти так… Ось тобі! Ось! – зліпивши міцну сніжку, Наталка щосили жбурляє її прямісінько у те освітлене вікно й не очікуючи реакції тих двох щодуху мчить геть.
Навздогін голос:
– Куди ж ти, навіжена! Та заходь, заходь вже, коли прийшла! Гей, Наталко, вер-ни-ся!
– Щоб бути третьою зайвою? – Наталка cказала це самій собі. Бо той, хто стояв посеред вулиці, вже не міг її чути. Хоча все ж на мить зупинилася. Завагалася. – За щастя треба боротися. Ні. Нізащо. Ніколи! Нізащо!
– Я тобі не жебрачка! – Кинула у простір і рішуче закрокувала у тому ж таки, зворотному, напрямку.
А самотня чоловіча постать усе ще маячить посеред широко освітленої вулиці. Хто зна, де те справжнє щастя? Чи там, за вікном у кімнаті, біля ялинки, чи, може, тут. Було. Та вже нема. Жіноча постать віддаляється і розчиняється в темряві... Вона вже не повернеться.
Кожен сам для себе робить свій вибір.
Наталка повільно бреде вулицею. Поспішати їй вже нікуди. Їй боляче. Неймовірно, до крику боляче. Вона плаче. Ні, хіба то сльози? Роса від сніжинки.
Та ж сама вулиця. Тиха й світла, з яскравими ліхтарями та вітринами, із бадьоро підморгуючими вогниками на усіх придорожніх ялинках. Тільки Наталка не та. Її казка вирвалася з рук, утекла, розтанула в просторі, немов казковий синій птах.
В руках на згадку залишилася лише синя роса. І тільки розлога багатоголоса коляда, що лине звідусіль, нагадує, що нині таки Різдво.
Людмила МАРЧУК

Додати коментар