Дві дівчинки зростали у родині Дяченків – Олеся та Наталія. Росли чемними, гарно вчилися й поводилися, були доброзичливі.
По закінченні школи Наталя вступила до інституту в своєму місті, а от Олесі забаглося їхати до Києва. Була вона якось на екскурсії в столиці й відтоді марила цим великим і неймовірно красивим містом. Тож умовляння батьків залишитися у своєму місті були марними. Олеся наполегливо приймає власне рішення і подає документи до Київського університету ім.
Т. Г. Шевченка. І от вона студентка. Життя у мегаполісі недешеве, тож аби вчити доньку, тато почав їздити на заробітки. Адже чого не зробиш для любої донечки.
Олеся ж уся в тата. І зовні на нього схожа. Таке ж темно-русяве волосся, такі ж карі очі, чорні брови – красуня. Де Олеся не з’явиться, на неї звертають увагу, супроводять поглядом. А як любили всі Олесю в бабусиному селі! Не раз розпитують стару Марту: «Коли у вашої Олесі канікули? Коли приїде?» Коли ж приїжджала, то оживали і вулиця, і село. Зі старшими заговорить – спитає про здоров'я. Із дітьми на вулиці завжди якісь ігри організує. По сусідству жила одинока бабуся Василина, то неодмінно забіжить провідати. На її прохання чимчикувала до магазину продуктів прикупити. «Ото у Вас, Марто, золота онучка», – кажуть, бувало, бабусі. А вона гордо відповідає: «Найкраща в світі».

І от завершились останні канікули у бабусі й дівчина поїхала на навчання до столиці. Навчання давалося їй легко, старалась бути кращою з-поміж кращих, годинами просиджувала в університетській бібліотеці.
Якось, готуючись у біб­ліотеці до іспиту, ненароком виронила ручку. Підняв її хлопець, що сидів неподалік. Зустрілися поглядом. Вона, дякуючи, усміхнулась. Він – теж. На цьому все мало б і скінчитися. Проте – лиш розпочалось. Хлопець сидів над книгами доти, доки Олеся писала реферат. Тільки-но вона скінчила роботу і рушила здавати книги, хлопець також підвівся зі свого місця й рушив за нею. Вийшовши з бібліотеки на вулицю, дівчина звернула увагу, що незнайомець іде слідом. Таки полонила його дівчина своєю вродою. Олеся пришвидшила хід, проте не витримала – оглянулась і усміхнулась незнайомцеві. Хлопець гав не ловив – миттю опинився поряд із Олесею та звернувся до неї:
– Красуне, давайте будемо усміхатися разом, але для цього нам слід познайомитися. Мене звати Любомир, а вас?
– А мене – Олеся, – відповіла дівчина.
– Яке рідкісне й чарівне ім'я у вас.
– У вас теж, – відповіла Олеся.
– Так. Мене назвали в честь мого дідуся, який, до речі, мене дуже любив.
– А мене дуже любила і любить моя бабуся Марта, – проговорила Олеся і знову усміхнулася.
– А бабуся Марта теж так гарно усміхається? – спитав Любомир.
– У нашій родині усі гарно усміхаються.
Отак розпочалася бесіда, перевели мову на університет, навчання та й не зогледілися, як прийшли. Любомир провів Олесю до будинку, де вона знімала помешкання. Попрощались та й по всьому. Траплялося, що стрічались випадково в університеті. Адже навчались на одному факультеті. Найчастіше ж бачились у бібліотеці. Але так собі перекинуться словом, проведе Любомир Олесю додому і все.
Дівчина була кращою студенткою, її обрали старостою групи. Вона брала участь у різних факультетських заходах. Згодом стала старостою факультету. В одній групі з Олесею навчався товариш Любомира по школі, тож від нього хлопець знав усе, що і як у них в групі.
Поглядав на Олесю і робив перші кроки до зближення з нею і Стирко із Закарпаття, теж хлопець завидний. Якось на вулиці Любомир його підгледів та й підійшов, щоб поговорити. «Юначе, та дівчина давно у мене під прицілом, зійди мені з дороги, прошу тебе по-доброму». Стирко, як хлопець чемний і розумний, зрозумів, що не варто йому сунути ніс туди, де вже місце зайняте. Олеся ж про ці справи не знала. Між тим її зустрічі з Любомиром почастішали. Зав'язалась хороша дружба. Олеся знала усіх Любомирових друзів, зустрічалися вони з ними, гуляли разом по місту, ходили в кіно, на екскурсії. Отож студентське життя майоріло різнобарв'ям подій та емоцій, було красивим і веселим. З часом переросла ця дружба у велике й чисте кохання. Любомир не міг бути без Олесі, по-серйозному кохав її. У неї теж пробудилися чисті й щирі почуття до хлопця. Весь вільний час вони проводили разом. Любив знайомити її з цікавими місцинами міста.
Стали разом приїздити до Олесі додому на канікули, познайомився з її батьками. Сказав, що дуже кохає їхню доню і хоче з нею одружитися. Любомир вирішував свої справи самостійно, оскільки вважав себе дорослим. Останній раз, як приїхав на канікули, то привіз для Олесі весільну сукню, надзвичайно гарну. Поміряла – як же все пасує! Помилувалися та й залишили її вдома, а самі поїхали на навчання.
У цей час довідалась про синові наміри мама Любомира, яка працювала на одній із кафедр університету. Не хотілося їй невістки з поліського райцентру, тож Ванда Любомирівна всіляко намагалася перешкодити одруженню сина. Зв'язки у неї були чи не у всіх сферах міста.
Спершу вона, звісно, провела виховну бесіду з сином. Проте переконавшись, що на жодні умовляння він не піддасться, вирішила діяти на свій розсуд. І от невдовзі отримує хлопець повістку із військкомату та йде до армії.
Так матір вирішила розлучити сина із коханою дівчиною. Думала, що поки він служитиме, Олеся скінчить навчання та поїде з Києва, а вона, як дбайлива матір, тим часом про кандидатуру в невістки подбає. Проте не так сталося. Олеся продовжує навчатися без Любомира, проте вже не сама, бо вагітна. Народила незабаром гарненького хлопчика, назвала Івасиком. Повернулася разом з ним по завершенню навчання додому. Листи від Любомира чомусь не доходили до неї. Все матуся зробила, аби позбавитися небажаної невістки. Тож великий душевний біль тамувала у своєму серці. А тут ще ця весільна сукня. «Як відкрию шафу та як подивлюся на ту весільну сукню, що не прийшлося тобі одягнути, то серце крається», – не раз казала мама й обидві плакали. А синочок, про існування якого батько навіть не знав, тим часом ріс собі, не знаючи ніяких клопотів. Уже став ходити, якісь слова став вимовляти. Батьки допомагали Олесі у всьому. Бабуся ж із іншого боку – доцент кафед­ри – навіть знати про онука не хотіла. Адже все пішло не за її сценарієм. Хотіла невістку зі свого оточення, а тут натомість – красуня із провінції. Але, як кажуть, «козак не без долі, а Бог не без милості».
Відслужив Любомир службу, повернувся додому. Заскучав за Києвом, друзями. Вирішив забігти до Олега, що одружився із однокурсницею Олею. У них малий синочок. Взяв Любомир малого на руки, підкинув його. Хлопчик сміється, обіймає його.
– А твій синочок вже більший. Він же старший від нашого на чотири місяці, – каже Оля.
– Який мій? – запитав Любомир.
– Ну, твій із Олесею. Ми його бачили, якось приїздила з ним Олеся, якісь справи вирішувала, як ти служив – дуже гарненький. Усе найкраще узяв від вас обох.
– Та невже, Олю, Олеже, невже? – закричав Любомир.
– Та правда. Невже ти не знав?
Що далі мовив товариш, Любомир уже не чув. Він стрімголов вилетів з дружнього дому, навіть не попрощавшись. Забіг до себе, переодягнувся, взяв гроші, сумку і бігом у двері. Мати хотіла довідатись, куди він так притьмом мчиться, а він лиш кинув: «Потім. На мене чекають…» Сів у поїзд і поїхав до своєї коханої та синочка.
На ранок вже був у місті, де жила Олеся. По дорозі купив цукерок та гарні троянди. Київський торт придбав у Києві, бо знав, що його дуже любить Олеся. Серце билося так, що його стукіт відбивався у вухах. А якщо не впустить його до хати, що тоді?
Коли ж Олеся відчинила двері, та, побачивши Любомира, завмерла з несподіванки, до матері підбіг малий Іванко і вимовив потрібні на цю мить склади: «Та-та».
Любомир був до краю зворушений і схвильований.
– Мої найдорожчі, простіть мене, але я не зможу без вас жити. Снідали уже всі разом. Синочок сидів на руках у тата. От і пригодилась біла весільна сукня. Таки дочекалася свого часу. Бо незабаром було весілля.
Лариса ЧАЙКА

Додати коментар