Таких «істин» навчали зі шкільної лави

У 60–70-х роках минулого століття в радянській школі заперечити учителеві, а тим паче боронити й відстоювати власну гідність і правоту, вважалося виявом нечуваного нахабства. За це жорстоко карали.

Іринка була низенькою на зріст, худенькою і тендітною дівчинкою. Як не намагалася на фізкультурі потрапити у стрій поближче до середини, усе ж учитель визначив їй місце – третє скраю. Та це ще не вся біда. Справж­ня катастрофа була в тому, що Іринка, яка добре вчилася й мала добрі оцінки з усіх шкільних предметів, на цьому уроці почувала себе нездарою й нікчемою. Чи біг на 60 метрів, чи метання м’ячика – які б нормативи не змушував виконувати учитель, в Іринки виходило гірше від усіх. Дівчинка дуже старалася, намагалася докладати всіх зусиль. Та чомусь над результатом її зусиль потішався весь клас: м’ячик падав десь поза межі майданчика, у кущі, дистанцію пробігала завжди останньою. Найгірше було, коли клас ділився на дві команди й розпочиналася командна гра: передача естафети, футбол чи волейбол. Команда, в якій опинялась Іринка, через повільність і незграбність дівчинки була приречена на ганебний програш. Чи, може, то так здавалося їй самій? І вона шукала причини, щоб відмовитися від участі в командній грі.

Цього разу п’ятикласники вчилися новим способом стрибати у висоту. Розбіг збоку, а у стрибку треба було випрямляти ноги паралельно до планки. Техніка в цілому нескладна, тож діти швидко по черзі перестрибували через досить невисокий рівень планки. Розбіглася й Іринка. Проте, підбігши до планки, чомусь запанікувала і зупинилася. Дівчинці бракувало впевненості в собі. Пробувала ще і ще, не виходило, і в учителя фізкультури врешті увірвався терпець. «Іди, Гулькович, пострибай через лавочку», – звелів він. Манера, коли учитель називав її на прізвище, страшенно не подобалась Іринці. Та й тон, яким учитель це сказав, не віщував нічого доброго.

Та що поробиш. Дівчинка мовчки неохоче попленталась до низенької лавочки. Тут, коли її нарешті залишили в спокої, Іринка опанувала себе і без жодних зусиль технічно правильно перестрибнула через лавку. Стрибнула ще раз, потім ще. Все, начебто, так, як треба. Тож повернулася до своїх однокласників, щоб знову спробувати стрибнути через планку. Проте… тут знову повторилося те саме. Клас потішався над нездарою, а Іринка готова була розридатися. «Та що ти за нездарисько таке, Гулькович! – сердито вигукнув учитель. – Бігом марш на бігову доріжку і бігати по колу до кінця уроку!»
Усі діти знали, що наказ бігати по колу до кінця уроку вважався покаранням за якусь провину. Іринка ще ні разу не скоїла чогось такого, щоб її примусили бігати по великому колу фізкультурного майданчика до кінця уроку. Дівчинка отетеріло дивилася то на вчителя, то на клас, не вірячи в те, що почула.
Проте, коли Василь Петрович ще раз наказним тоном звелів: «Ну, чого стоїш, як тетеря? Марш на доріжку і – я сказав – бігати до кінця уроку!» – тут сталося несподіване, неочікуване, як для вчителя, так і для самої Іринки Гулькович. Замість сумирно поплентатись виконувати покарання, зазвичай мовчазна скромна і боязка дівчинка різко відповіла вчителеві: «Як ви такі розумні, то бігайте самі!» Після цього чітким кроком гідної людини, упевненої в своїй правоті, школярка швидко закрокувала зі спортивного майданчика геть. З подиву й несподіванки клас оторопів. Опинився в невизначеній і прикрій ситуації й сам учитель фізкультури.
Про зухвалий вчинок п’ятикласниці незабаром говорила вся школа. То був її перший дитячий бунт супроти попирання дорослим дитячої гідності, проти усталеної командно-тоталітарної шкільної системи.

* * *
З наступного уроку іноземної мови Іринку за її негідний вчинок викликали в учительську. Розгублена дівчинка стояла посеред знайомих учителів і почувалася так, як може почуватися хіба що зацьковане нещасне звіря, в яке з усіх боків жбурляють камінням. На ученицю, яка посміла ослухатися наказу учителя фізкультури й запросто піти з уроку, сипалося каміння осуду з боку педагогів, які добре знали цю дівчинку як добру школярку. Вони всіляко її соромили й ганьбили, а дівча стояло, потупивши очі додолу, мовчало й хлипало. Не знайшлося в педагогічному колективі жодної людини, яка б воліла відвести дитину в окремий кабінет, поговорити й розібратися, що ж насправді трапилося на уроці фізкультури.
Уроки закінчились. Можна було нарешті йти додому. Проте дівчинка не могла собі уявити, як розповість про свій жахливий вчинок матері. Тож дорога додому була напрочуд довгою. Дівчинка блукала дворами багатоповерхівок, якийсь час мов­чки сиділа, потупивши погляд на гойдалці, поки нарешті таки зважилась іти додому.
Однак і тут ситуація обернулась супроти неї. Іринчина однокласниця Віра, що мешкала поверхом нижче, вже встигла завітати до Іринчиної матері. «Що ти вже, Вірунько, зі школи прийшла? А де ж моя Іринка?» – неначе передчуваючи щось лихе, стривожено запитала її тітка Надя. «О, ваша Ірка таке сьогодні вчверила, що й не знаю, як вам, тьотю, й розказати…» – розпочала свою розповідь зрадлива подружка.
Тож коли Іринка несміливо прочинила хатні двері, просуваючи в них наперед свій великий портфель, відразу ж натикнулася на суворий, осудливий материн погляд. Погляд, якого вона завжди так боялася. «Ану йди сюди! Ти що собі дозволяєш?» – сердито мовила матір, спересердя потягнувши дочку за волосся. Іринка, винувато потупивши погляд, захлюпала носом і врешті безпорадно розридалась. «На тобі, ще ревіти вона тут надумала, – пробурчала матір. – Перестань зараз же і розкажи мені про все по порядку. Чому ти не послухала вчителя й пішла з уроку?»
Вислухавши супроводжувану плачем доччину розповідь, мати винесла свій вердикт: «Ти не мала права так поводитися з учителем. Учителя треба слухати і його накази виконувати. Ото на наступному уроці підійдеш до Василя Петровича й перед усім класом попросиш у нього пробачення». «Це ж бо як так, просити пробачення? За віщо? Я ж бо з усіх сил старалася, хотіла навчитися стрибати. У мене просто не виходило. А він мене – наказувати? Ні, не буду. Не буду! Стрибати навчусь, а пробачення не проситиму».
Назвавши своє чадо упертим лобом, матір уже спокійним тоном узялася переконувати доньку: «Ти зрозумій, доню, що нема у світі нічого, що було б до кінця справедливим. Так збудований цей світ, що правий той, хто стоїть вище. Учитель, яким би він не був, завжди правий, а учень мусить його слухати й виконувати його накази. Тож ти мусиш вчинити так, як я тобі раджу».
Опинившись на самоті, Іринка довго роздумувала над материними словами. І не погоджувалась, уперто не погоджувалась із таким станом речей. «Як же це так? Нас навчають боронити й захищати слабшого, а сам учитель має право слабшого від себе ображати, перед усім класом принижувати?» – думала дівчинка. Уперто вирішила, що пробачення у вчителя фізкультури вона не проситиме.
На наступний урок фізкультури не пішла. Не пішла й на другий, третій... Тільки-но фізкультура, Іринка просиджує у класі замість чергового. Зате на подвір’ї своєї бабусі, яка жила неподалік у приватному секторі, знайшла два кілки, забила їх один навпроти одного в землю, прив’язала до них мотузку і щодня, повернувшись зі школи, наполегливо вчилася стрибати. Мотузка – не планка. Та, власне, різниця невелика. Головне, що не було поруч ні суворого вчителя, ні однокласників, котрі кепкували з її невправності. Тож Іринка успішно раз за разом перестрибувала через натягнуту мотузку. Траплялося, перечіплювалася й падала, проте вперто піднімала мотузку все вище й вище. А бабуся, підбадьорюючи внучку, про себе тільки усміхалася – мій, мовляв, характер! «Знай, дитино, ти все можеш. Тільки вір у себе і нікого не слухай», – казала онучці. І ці бабусині слова глибоко западали в дитячу душу. Хтось мусив у цьому світі заронити у ній зерна істини й віру в себе.
Травень. Остання перед літніми канікулами, четверта чверть нещадно наближалася до кінця. Іринчин неспокій стосовно уроку фізкультури щоднини зростав. Тим паче, що її однокласники вже складали нормативи з бігу й тих же злощасних стрибків у висоту.
Чим ближче до кінця чверті, тим більше Іринка замислювалася над тим, що таки мусить скористатися материною порадою і попросити у вчителя вибачення. Так, вона це зробить. Вона вимовить цих кілька слів вибачення. Проте це будуть просто слова. В душі вона з цим ніколи не погодиться. Промовить їх для годиться, це треба, щоб скласти нормативи з фізкультури й успішно перейти у шостий клас.
«Гулькович, вийди зі строю! – сердито викрикнув учитель. – Я заборонив тобі приходити на свої уроки! Ставлю тобі за чверть двійку, за рік матимеш двійку і у наступний клас тебе не переведуть!» Дівчинка, враз виступивши зі строю на крок, ледве вичавила з себе ті формальні слова вибачення. Ці слова, на її переконання, були сущим безглуздям, і в ту мить, коли вона їх промовляла, ненавиділа себе. Було відчуття, що маліє до краю, силоміць нагинає себе перед людиною, яку зневажає до глибини свого єства. «Василю Петровичу, пробачте мені, будь ласка. Я більше так ніколи не буду…» Учитель перекривив дівчинку такою гримасою, що весь клас вибухнув реготом, проте на уроці бути дозволив. Але всім своїм виглядом демонстрував свою зверхність над опальною ученицею. «Ну-ну! Подивимось зараз, як ти стрибатимеш!» – можна було прочитати на його обличчі.
Проте обличчя фізкультурника аж витягнулось від подиву, коли Іринка перед усім класом попросила його встановити планку високо, а тоді сміливо пішла на розбіг. Розбіглася, відштовхнулася і… Злетіла! Злетіла вище планки, абсолютно її не зачепивши. Клас від несподіванки закричав «Ого!» і навіть зааплодував. Нечуваний успіх! Іринка продемонструвала відмінні стрибки в висоту. Учитель натомість не вимовив жодного слова. Не подав і виду, що його вразив урок, поданий йому, сорокарічному вчителеві, цією дванадцятирічною дівчинкою.

...Минули роки. Іринка Гулькович виросла, вступила до університету і стала вчителькою. Прийшла працювати в рідну школу й застала там серед багатьох своїх учителів і фізкультурника. Якось у розмові на перерві й пригадала йому про ті свої стрибки у висоту… «Погодьтеся, Василю Петровичу, ви вчинили неправильно, непедагогічно». Думаєте, погодився?!
На жаль, і тепер, як колись, справді добрих педагогів у кожній школі можна полічити на пальцях.
Людмила МАРЧУК.
Фото ілюстративні,
з мережі Інтернет.

Додати коментар