Вигляд наших цвинтарів так чи інакше говорить про нашу культуру. Пройдімося кожним кладовищем й побачимо там чимало: могили прибрані й не прибрані, парад нових пам’ятників поруч зі старими, нерідко надбитими й геть розбитими. Є чимало могил, на яких вже й мітки не лишилося, чий прах там покоїться. А це значить – не стало родини, нема кому доглядати, або ж просто новітні покоління забули про своїх прадідів. І ті могили з похиленими хрестами, з порослими на них чагарями присутні на цвинтарях сільських і міських. Вони як докір нам, новітнім поколінням.

Типовий вигляд наших кладовищ.

В цілому відсутнє у нас в цілій Україні загальне бачення, як так впорядкувати наші цвинтарі й великі некрополі, щоб панував там загальний строгий і чіткий порядок (гарні й чисті доріжки; щоби вчасно скошували там траву і бур’ян та вирубували дикоростучі кущі).
Ще на наших цвинтарях впадає у вічі соціальна нерівність – одні пам’ятники пишні й багаті, другі скромніші, треті геть скромні (щоб не сказати – бідні), а хтось похований у куточку з табличкою під номером. Особливо багато таких могил у великих містах. Як був ніким у житті, так і похований. Так було. Так є тепер. І подолати цю одвічну нерівність важко й мабуть у наших реаліях навряд чи можливо взагалі. Але ж інші народи це зробили? Якщо хтось бував за кордоном, то бачив, як виглядають цвинтарі європейські, які вони в Канаді чи США.

Кладовище Грефельфінга в Німеччині.

Там не впадає у вічі соціальна нерівність, не побачиш і змагальності, а виражаючись по-народному й простому – «випендрювання» одного перед іншим (що особливо характерне для нас), хто поставить пам’ятник своєму родичеві кращий і дорожчий. За кордоном на цвинтарях гарно підстрижена, скрізь однакова зелена трава, однотипні таблички з іменами. Бо важлива не форма, а зміст.
Ще там кладовища не квітнуть яскравими полум’яно гарячими – неприродними кольорами штучних квітів. Немає нагромадження вінків зі стрічками, які з часом втрачають пишний вигляд і створюють нам зайву проблему – бо десь їх треба подіти.

Арлінгтонське меморіальне кладовище США.

Дискусія на тему, чи не пора б нам вже якось позбутися штучних квітів час від часу знову й знову виникає то у ЗМІ, то в соціальних мережах. На деяких цвинтарях (особисто мені доводилося бачити таке у Радивилові) навіть появляються на центральних цвинтарних брамах надписи, що штучні квіти є знаком непошани до померлих родичів. Проте поговорили та й по всьому. На похоронах за традицією за покійниками знову несуть вінки зі стрічками «Від родини», «Від друзів», «Від кумів», «Від адміністрації виробництва»,«Від профспілки» і тощо-тощо. Тут теж прочитується банальне «випендрювання» одного перед іншим. Чи то вже така суто людська риса? Та чи можна виміряти любов і шану виглядом вінка, пам’ятника чи навіть кошика з трояндами?

Повернімося до теми мертвих квітів. Напередодні поминальних днів особливо помітно, як люди масово скуповують пластмасову поминальну атрибутику. У крамницях і на базарних ятках від яскравих кольорів штучних квітів рябіє в очах. Продавці не приховують, що цей бізнес, хоч і сезонний, але прибутковий. Та й для людей це вигідно: такі квіти не треба ходити поливати, прополювати від бур’янів. А головне – не буде нагальної потреби навідуватися на могили померлих родичів так часто. Подібно до батьків, які відкуповуються за недодану дітям увагу дорогими іграшками, ми відкуповуємося перед померлими гарним пам’ятником (щоб сумління не мучило і покійник з докором не приснився) і цими штучними квітами (щоб завжди цвіло).
Хтось зі мною погодиться, хтось ні. Опитування громадськості на цю тему завжди має результат 50 на 50, тобто половина за штучні квіти й вінки, а половина – за те, щоб вивести цю традицію.
А що на це церква? Священнослужителі закликають не нести на цвинтарі штучні квіти. Набагато ліпше буде висадити на могилах живі. Так, доведеться тоді частіше приходити на могилу до покійної рідної людини, щоб доглядати за ними. Але як ще краще віддати їм шану? Посадити квіточку, випестувати її своїми руками, щоб милувала зір і думати про покійну матір чи батька, згадати світлі миттєвості спільного життя, помолитися. Та ще, побувши на самоті з собою, замислитися про вічне, духовне, те, що справді незнищенне.
Декілька кущиків барвистих братиків цвістимуть цілу весну, а там насіяти чорнобривців, бегоній та петуній. Ці квіти милуватимуть око протягом літа. А пізньої осені на могилі можна виставити горщики з хризантемами.
Церковників підтримують комунальники та екологи. Бо коли в містах пластикові вінки з кладовищ вивозять на смітник, то в селах їх просто спалюють, не задумуючись над тим, що ці продукти горіння пластику – канцерогени – викидаються в повітря, яким ми дихаємо. Сьогодні введено штрафи за паління сухої трави чи листя, то що вже казати про шкідливість спалювання непотребу із кладовищ?
Токсичні речовини, зокрема й діоксини, які викидаються в повітря, призводять до виникнення ракових захворювань. Куди ж подіти вицвілі пластикові квіти та вінки? Скажете – закопати? Може це буде виходом із ситуації ліпшим від спалювання, проте фахівці не радять закопувати вінки, бо час розкладу пластику та паперу, просоченого парафіном, дуже тривалий. Хтось копатиме свіжу могилу й наткнеться на закопані вами вінки.
Старі люди пам’ятають, що колись перед похоронною процесією несли одну-єдину гілочку сосни. Напевно це був символ: як вічно зелена ця сосна, такою ж незнищенною буде в нас пам’ять про покійного. Пізніше стали плести вінки з соснових гілок, а згодом все це витіснила мода на штучні квіти. Однак церковники радять носити на могили лише живі квіти і культивувати їх, щоб там вони росли.
У Почаївській Лаврі при вході на чернече кладовище на дверях прикріплена табличка з написом: «Штучні квіти та лампадки нести не благословляється».

Перед зачаттям Ісуса Христа Діві Марії явився Архангел Гавриїл з білою лілією. Богородиця прожила 76 років, а перед смертю їй знову явився Архангел Гавриїл з гілочкою оливи. Це був знак від Ісуса Христа, що Бог прийме її душу. Як бачимо, символи від Бога — живі, не штучні.

Проситься до слова ще згадати про традицію нести на кладовища паски і крашанки, влаштовувати трапезу, і дехто навіть розпиває біля могил своїх рідних спиртні напої. Це те, що залишилося від правікового язичницького звичаю – справляти тризну. Чи не краще принести живу квітку і просто помолитися за упокій ваших померлих родичів, а поїсти вдома?
Людмила МАРЧУК.

Додати коментар