З почуттям великої вдячності хочу промовити слово про Вчителя, про Першу Вчительку, яка прочинила двері у безмежний світ Знань, у школу життя, і вказала орієнтири для руху - про нашу дорогу, любиму, шановану багатьма поколіннями людей ВЕЛИЧКО Ліду Флорівну (на фото), вона проживає у селі Будераж.
Світлий день поважного в її житті ювілею - прекрасна нагода згадати теплим словом цю мудру людину, подякувати за слушні поради, титанічну працю на педагогічній ниві, жертовність, адже вона стільки власного часу й здоров’я віддала сільським дітлахам, навчаючи, прищеплюючи їм оте добре, чисте, вічне.
За роки, прожиті школою, сотні Петриків, Васильків і Марійок Ви не тільки вчили читати, писати і рахувати, але й прищеплювали їм любов до пізнання нового, до праці. Ми разом з Вами учились сіяти і доглядати квіти на клумбах, овочі на шкільних ділянках, садити дерева. Завдяки Вам дізнались, як правильно пришити ґудзик, як ввічливо поводитись з однолітками й старшими, учились радіти і дарувати іншим радість, мир та спокій, учились бути Людьми.

Нескінченні перевірки зошитів, написання планів, хвилювання-нервування від інспекторських перевірок - це все теж Ваша праця, праця Вчителя, Педагога.
…У вересні далекого вже 1963 року ми, малюки села, прийшли у перший клас. Ліда Флорівна взяла нас за руки і повела до Країни Знань. Інколи здається, що вона й до цієї пори так і тримає нас за руку, хоча багатьом з нас сивина вже побілила голови всуціль, не тільки скроні. За прожиті роки ми багато чого нового взнали, побачили на цьому світі; виховали й виростили своїх дітей, опікуємось онуками, але назавжди збереглись, навіть більше не в пам’яті, а в серці, Ваші перші й подальші уроки.
При всій серйозності й дисципліні у викладанні шкільних наук у Вас знаходилось місце для гумору, жарту, просто доброї посмішки.
Початкові класи пролетіли швидко. Ми підросли. І Ви не залишили нас, ні, Ви передали нас для подальшої науки своєму чоловікові - учителю історії і географії Дмитру Павловичу Величку. Він протягом наступних шести років з нами «побував» у древніх країнах Близького Сходу і Африки, у Середньовіччі Європи і в теперішній добі історії нашої Батьківщини. Скільки нового, невідомого нам могла розповідати ця мудра й врівноважена людина.
На уроках географії ми «побували» на всіх континентах і майже в усіх країнах світу.
Не один випуск, а багато сотень людей з теплотою й вдячністю згадують цей прекрасний, гармонійний, веселий і добродушний сімейний дует педагогів. Сім’я їхня була і є в пошані не лише серед учнів, а й серед усіх жителів Будеража.
…Життя часто екзаменує не тільки учнів, а й учителів. Зокрема на міцність і порядність. Ви витримали цей чи не найскладніший виклик гідно. Неочікувана важка хвороба увірвалась у вашу мирну сім’ю. Через неї потрібно було заново вчити уже Дмитра Павловича підніматися з ліжка, робити перші кроки, тримаючись за стіну чи спинку крісла, самостійно їсти і правильно вимовляти слова… Тільки недоспані ночі та зрошена сльозами подушка могли б розповісти про страшну хворобу дорогої й близької людини. А вранці знову «…щоб не плакать, я сміялась», морально і фізично піднімала й підтримувала, ставала опорою для на перший погляд нібито здорового міцного чоловіка.
Але біда не ходить одна - веде за собою іншу: важко захворіла мама, друга мама, чоловікова, яка теж стала рідною. Господь давав сили опікуватись обома – чоловіком і мамою. І мама, як і її син, завжди була доглянута: нагодована, помита і в чистій сухій постелі.
Давно немає глави сім’ї, хорошої людини, вірного друга й порадника. Він відійшов у Вічність, як і його мама.
І здається, що зараз (як, до слова, було завжди) для Ліди Флорівни немає ближчих на цілому світі людей, як її учні, хоч тепер уже колишні. В її пам’яті ми все такі ж маленькі непослухи, дорогі й любимі. А все тому, що ми – частинка її життя. Ліда Флорівна досі пам’ятає нас усіх і кожного зокрема. Пам’ятає наші звички, слова, навіть те, хто з ким і за якою партою сидів. Пам’ятає, хоч випусків за час її роботи в школі було багато.
Сьогодні кожна, хоча й рідка, зустріч з нашою Першою Вчителькою це велике свято, але.. зі сльозами на очах. Її очі наповнюються сльозами і тоді важко стримати свої. Тому що це сльози радості, сльози любові, сльози пам’яті і далекого дитинства.
Скільки спогадів береже про нас пам’ять Ліди Флорівни, про кожного з нас! Бери і записуй! Яка дивна книжка була би в руках майстра про сільського Вчителя, про Першу Вчительку, про Великого Вчителя – Педагога! З якими світлими очима і доб­рим серцем Вона все запам’ятала, пригадує і бачить сьогодні. І якщо Ліда Флорівна розповідає про когось, то неодмінно додасть: «Так це ж мій учень. Так це ж моя учениця». А їх є сотні. І про кожного Вчительці цікаво, як склалося його чи її життя, де він чи вона зараз.
Заслужений відпочинок дає багато часу для спогадів, можливість вести діалог з минулим, жити тим моментом, теплом того часу, пригадувати події, надії і мрії. Холодне й голодне, босе дитинство у війну та після неї, доволі важкі матеріальні умови юності, студентства, надто скромні заробітки молодого вчителя, проживання на чужій квартирі - все це ніби кінострічка на екрані знов і знов зринає в пам’яті, особливо у довгі зимові вечори.
«А коли була молода, стільки було радості, сміху, бадьорості, дружби з людьми і стільки надії на майбутнє!» - якось промовила при зустрічі Ліда Флорівна на моє запитання, як їй вдалося всіх і все запам’ятати. Можна з впевненістю сказати, що її надії не зникли, що її весела бадьорість і дружба з людьми передались її учням і живуть в них як пам’ять про їхню дорогу Першу Вчительку.
Зараз, на превеликий жаль, дуже часто рівень благородності не відповідає рівню освіти. Люди, нібито високоосвічені і при високих посадах, не розуміють, наскільки неправильні програми освіти, скільки привнесено зайвого, декоративного, а немає основного в науці, в шкільній освіті: відсутнє духовне начало. Ми постійно вдосконалюємо закони, з кожними новими виборами переписуємо сторінки
історії, судимо і реабілітуємо письменників, «…але так і не потекла кров блакитна, як пробили пану груди…», а результат всього: вчителів села відправляємо у хлів, вчителів міста – на базар, щоби люди вижили. А чому не в храм Науки, не в храм Знань? Адже чим менше фінансів на школу, зарплату і пенсію вчителям, на культуру, на духовність – тим більше у нас розлучень, більше грошей на дітей-напівсиріт при живих батьках, на помолоділі тюрми, на силові структури, на охорону своїх від своїх же. А яке тоді майбутнє, яка перспектива розвитку держави?..
Коли вже збирався іти, Ліда Флорівна зупинила мене зі словами: «Ну ось! Я щось пригадала. Зачекай хвилинку». І хвилин за п’ять винесла з іншої кімнати вітальну листівку, яку я підписав їй ще в початкових класах. Пожовтілу від часу, але ретельно збережену разом з багатьма подібними від інших учнів.
До сьогодні ми, учні Ліди Флорівни, при зустрічі з нею забуваємо про свій уже пенсійний вік і почуваємось малими школяриками, готовими уважно вловлювати кожне слово, промовлене нашою мудрою, всезнаючою дорогою Першою Вчителькою.
І як би було чудово для всіх нас, наших дітей та онуків, аби в самому центрі Будеража або біля сільської школи постав загальний пам’ятник Першому Вчителю. Ну хай він буде у нашому селі, один на район чи й на всю область. І всі пристойні заходи починали й проводили б біля нього, біля того, хто нас учив – нашого Першого Вчителя.
З нагоди Вашого ювілею хочу сказати Вам, дорога наша Перша Вчителько Лідо Флорівно ВЕЛИЧКО: за вашу працю на освітянській ниві, за Вашу увагу до нас, добре, жертовне ставлення, за науку, за Ваші щедрість і людяність я, як Ваш учень, а нині - священик, підношу молитви до Божого Престолу і прошу Господа нехай умножить при здоров’ї дні і роки Вашого життя, пошле спокій у душі, радість своїми дітьми і внуками, нескінченну вдячність усіх Ваших колишніх учнів на многії-многії літа!
Будьте хранимі Богом Ви і всі, хто Вам рідний і близький.

З вдячністю за все
і молитвою за Вас
Ваш учень, від імені всього нашого класу,
протоієрей, благочинний Роман МАКСИМЧУК.
§

Додати коментар