Ганна ПУШКА зі своєю доглядальницею Надією МОХНАЧУК

Щоразу вражає і водночас радує, коли чую, що хтось відсвяткував чи готується відзначати своє 100-річчя. Цей ювілей, цю подію можна назвати найвеличнішою в житті людини. І не тільки її самої, а й  усіх її рідних, друзів, місцевої влади і держави в цілому.

Дуже приємно писати, що 2 грудня 2018 року свій ювілей, свій сотий день народження святкуватиме підопічна КЗ «Здолбунівський будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів» Ганна Степанівна Пушка. Вона прожила дов­гий і тяжкий вік. Це сьогодні її життя - прості будні підопічної будинку-інтерату: підтримка та кваліфіковане обслуговування з боку молодшого медичного персоналу, медсестер і лікарів; поживне харчування; забезпеченість предметами побуту й одягом. Бо держава дбає про людей, які перейшли на повне державне утримання, і виділяє необхідні для цього кошти. Але так у долі нашої ювілярки було не завжди.

Народилась Ганна Степанівна у 1918 році в селі Мала Глушиця Куйбишевської області Росії. Жінка жартує, що було це «ще за царя Гороха». Утім, часи тоді були буремні: перемогли, знищивши царську родину, більшовики. Загалом історичні події постійно впливали на її долю та й життя всієї їхньої родини, яку «кидало» з країни в країну.
Так, у 1921 році, після підписання «Ризького миру», батьки Ганни Степанівни опинилися в селі Осова Влодавського р-ну польської держави. Тож 4-класну освіту жінка здобувала в польській школі. Але й нині з великою пошаною згадує свою першу вчительку - Клементину. Розповідає, що була вона інтелігентною, порядною, витриманою, доброю і дуже розумною. Навчала тоді два класи до обіду, а два по обіді.

У Польщі народилися також брати Ганни Степанівни Павло (1921 р.), Іван (1925 р.), Микола (1930 р.) і її сестра Марія (1927 р.). А найстарший з дітей у сім’ї, Федір, народився у 1912 році. До слова, усі вони, крім Федора, який загинув під час Другої світової, були довгожителями: кожен прожив понад вісімдесят років.
Саме в селі Осова минули дитинство та юність Ганни. У 19 років вона пішла заміж за простого українського хлопця Миколу. Тепер уже молодичка поралась по господарству, допомагала свек­русі, в якої жила, на роботах в полі, з худобою, у хатніх справах. А чоловік Ганни тим часом служив у польському війську.
Жили дружно. Та тішились щастям не довго. Микола загинув під час виконання службового завдання. А Ганна лишилася молодою вдовою. Була тоді на четвертому місяці вагітності. Після розмови з свекрухою (відносини були добрі) вирішила повернутись до батьків. У їхній хаті 18 квітня 1940 року і народила сина. Назвала його Петром, як і хотіли разом з чоловіком.
Але згодом історичні події знову змінили її життя. По тому, як Гітлер захопив Польщу, всіх українців почали вивозити. Родину Ганни Степанівни теж. Опинились вони у селі Гарбузинка Миколаївської області (станція Кавуни). Підселили їх до чужих людей. А що сім’я була велика, то виникало багато незручностей. Та ще й війна...
У родині всі були працьовиті. Планували збудувати великий дім, вести господарство. Усі ці мрії спонукали їх шукати кращого. Тому першим у пошуках нового ліпшого місця на Здолбунівщину поїхав брат Ганни Степанівни Іван. Він влаштувався на цементний завод, знайшов квартиру. Йому сподобалась місцевість, а головне, що була робота. Невдовзі він написав листа рідним: «Приїздіть, я вас чекаю на товарній станції Здолбунів».
Так і зробили. В середи­ні сорокових років ХХ ст. уся родина з усіма пожитками дісталася до Здолбунова. Брати працювали на заводі, а сестри з батьками освоювалися на новому місці. Хатину підібрали у Здов­биці. Там же пішов до школи у перший клас син Ганни Степанівни Петро. Але прожили в цьому селі недовго - близько двох років. На ту пору виселяли чехів, і в Глинську після чеха Кратофіла залишився будинок з усіма надвірними будівлями. «І якраз нам місцева влада запропонувала туди переїхати. На що ми і погодилися. Жили, працювали на землі, - розповідає жінка. - А в 1950-х почали створювати колгосп. Працювати в ньому пішла на роботу майже вся сім’я. Я була ланковою, від початку й аж до виходу на пенсію, брати - трактористом, їздовим, шофером. Син ходив до школи, навчався доб­ре, був слухняний, допомагав по господарству. Сестра моя, Марія, вийшла заміж і переїхала у Здолбунів. Син одружився у 24 роки. Жив і працював у Рівному на заводі залізобетонних виробів майстром, а згодом і заступником директора. З часом не стало батьків. У сина народилася дочка Людмила. Як виповнилось їй трицять, вона важко захворіла, і нічого не допомог­ло в лікуванні, то за деякий час, на жаль, померла. Син приїздив до мене, допомагав, але як було йому шістдесят сім, раптово помер, бо обірвався тромб. Роки минали, багато що змінювалося. Так я й залишилася сама. Навіть на вулиці мені знайомих вже не було.
Опікуватися мною почали діти сестри Марії. Доглядали дуже добре, але вони вже й самі не молоді, їм трохи за сімдесят. Розумію, що потребую допомоги, а тому не хочу бути тягарем. В інтернат я потрапила завдяки зятю сестри Василю. Він і зараз дуже часто мене відвідує, привозить різні смаколики. За це я йому вдячна. Ще хотіла б подякувати усім працівникам інтернату, а особливо - Надії Мохначук, яка мене годує, купає, інші гігієнічні процедури виконує».
...Я вела бесіду і уважно записувала все, що казала бабця. На жаль, вона уже не ходить і дуже погано бачить. Та головна її зброя – це розум і пам’ять. Завдання працівників інтернату – попри все підтримувати у підопічних бажання жити. Із цим, як свідчить історія Ганни Степанівни, вони справляються на відмінно.
Наталія БУЦЬКА,
бібліотекар
КЗ «Здолбунівський
будинок-інтернат
для громадян похилого віку та інвалідів»
§

Додати коментар