Е. О. РОССЕ (на передньому плані) серед ветеранів Мізоча
під час святкування минулорічного Дня Перемоги.
9 травня 1945-го. Ця дата навічно увійшла у наші серця, в нетлінну людську пам’ять, а 1418-денний подвиг нашого народу золотими літерами вписаний у сторінки вітчизняної історії
Тривалим і важким був шлях до Перемоги - крізь вогонь і кров запеклих боїв, крізь страждання і смерть, гіркоту поразок і радість перемог. Та він настав, той травневий ранок 45-го – довгоочікуваний, сонячний, щирий. Зеленіли трави, щебетали птахи. Цвіли пахучі квіти. Так було тоді. Це відтворюється щороку. І квіти лягають до підніжжя суворих гранітних обелісків, до могил полеглих воїнів, на всіх шляхах-дорогах, де з боями проходили захисники нашої Вітчизни.
Квіти… Вони в руках дітей і жінок, ними осипають сивих ветеранів. Які у них задумливі обличчя, як урочисто подзенькують медалі і ордени на їхніх грудях.
Є звитяжці Великої Перемоги і в селищі Мізоч. І всі вони наближали День Перемоги, як могли. І, очевидно, саме в це свято вони одягнуть святкові костюми з нагородами. А, можливо, просто ще раз поглянуть на них, зітхнуть, згадуючи полеглих однополчан.
Знають мізочани своїх учасників Великої Вітчизняної війни поіменно і в обличчя, переймаються їхніми проблемами і здоров’ям. Змінюються часи, піддаються ревізії моральні цінності. Проте мізоцька місцева влада не віддає на відкуп політичній кон’юнктурі, яка простежується в нашому суспільстві, священну пам’ять про ті грізні й великі роки, коли спільними зусиллями народи великої держави відстояли свободу і незалежність як свою, так і прийдешніх поколінь. Щодо цього має чітку позицію і селищний голова Богдан Похилюк. Він з активом селища робить все можливе, аби полегшити життя ветеранам. На державні свята їм надсилають вітальні листівки, вишукують спонсорів для надання матеріальної допомоги. А цьогоріч організували фотографування колишніх фронтовиків з нагородами.
Чимало довелося пережити ветеранам селища Варварі Степанівні Неберекут, Миколі Семеновичу Волосу, Марії Дмитрівні Семенюк. Вони мають багато бойових нагород, брали участь у визволенні від окупантів багатьох міст і сіл України, Білорусі, отримали поранення і контузії. Але їм пощастило вижити, дочекатися перемоги над ворогом і повернутися до мирної праці.
Для багатьох нинішніх ветеранів 1941 рік мав би стати початком нового етапу життя - дорослого, самостійного. Та тих сімнадцяти-вісімнадцятилітніх хлопців і дівчат подорослішати змусила війна, усього жаху якої вони на той час ще не усвідомлювали.
Дівчам опинилася у вихорі війни і Емілія Олександрівна Россе, колишня вчителька Мізоцької школи-інтернату. Якраз напередодні Дня Перемоги мені вдалося побувати у неї дома і поспілкуватися з цією чудовою людиною. Народилась вона в м. Єфремове Тульської області Російської Федерації, але все свідоме життя її проходило в Україні. Війна не дала їй повноцінно відчути радості дитинства і молодості. У чотирнадцять років Емілію забрали фашисти на примусові роботи в Німеччину. Табір, в якому вона перебувала, знаходився в Ельбинзі (місто на Ельбі). Неповнолітніх дітей возили працювати на аеродром, де проводився ремонт підбитих німецьких літаків. Тут вони підмітали ангари, возили на тачках деталі, терпіли приниження і образи.
В лютому 1945 року радянські війська визволили неповнолітніх в’язнів. Але це не був кращий час, бо їх піддавали всіляким перевіркам, знову доводилося терпіти приниження. Після “фільтрації” шістнадцятилітня Емілія потрапляє у військовий шпиталь м. Дейтг-Елве поблизу Кенігсберга. Тут відбувались жорстокі бої, поранених безперервно доставляли до шпиталю. Під час нальоту ворожих літаків, коли дівчина несла на ношах з санітаром скаліченого бійця, отримала поранення в ногу.
9 травня 1945 року Емілія Россе зустріла ще на німецькій території, в тому ж шпиталі. Важко передати ту радість, якою були переповнені серця воїнів і працівників шпиталю. Поранені кидали вверх милиці, кричали, співали. Ввечері для всіх були організовані під гармошку танці.
Восени госпіталь “звернувся”. Емілія з іншими його працівниками була відправлена на Батьківщину. Приїхала у Рівне, де відразу пішла в школу. Потім навчалася у торговій школі, у педучилищі, працювала у дитячому будинку в Мізочі. Згодом закінчила Рівненський педагогічний інститут і 29 років пропрацювала вчителем російської мови і літератури в Мізоцькій школі- інтернаті, а 8 – у лікарні.
Незавидна доля у Емілії Олександрівни. Всього натерпілась. Підірвала здоров’я, перенесла три операції. Відійшли у Вічність мати, чоловік, син. Загинув на фронті її брат. Але не скорилась лихим бурям і грозам. Має що розказати молоді. Живе за себе, за тих, кого втратила.
Так само продовжують жити в селищі і інші ветерани, яких торкнулось чорне крило війни. Низький їм уклін і шана.
Євген Шилан, член НСЖУ.
Фото Людмили ВАСЮК.
