Карпатська Україна як етап державотворення
Карпатська Україна є важливим етапом загальноукраїнського процесу державотворення та боротьби українців за незалежність у ХХ столітті. Тому радянська влада замовчувала саме існування Карпатської України, жорстоко переслідувала її творців (А. Волошина, Д. Климпуша, С. Клочурака, М. Долиная, Ю. Перевузника), які стали в’язнями ГУЛАГу. Багато інших учасників тих подій вижили лише завдяки еміграції. Усі вони вважалися українськими буржуазними націоналістами, ворогами радянської влади. Після поразки Української революції 1917–1921 рр. українські землі виявилися поділеними між кількома країнами. Карпатська Україна стала наступником доби УНР–ЗУНР, логічним виявом прагнення українців використати найменшу можливість для відновлення власної державності.
Утворення Української держави на Закарпатті було не випадковим збігом обставин, а результатом багаторічної діяльності українських патріотичних сил у всіх сферах суспільного життя. Завдяки їх подвижницькій роботі невпинно зростала національна свідомість закарпатців, які за короткий час пройшли своєрідну еволюцію від “угорських русинів” до закарпатських українців, а через усвідомлення своєї ідентичності – до ідеї єдності з усім українським народом.У цьому велика заслуга Августина Волошина, всієї української інтелігенції та духовної еліти краю. Саме вони у 20-30-ті рр. XX ст. величезною політичною і культурно-просвітницькою працею зуміли підняти свідомість закарпатців до рівня українських загальнонаціональних потреб. Цьому також сприяли події 1919 року, коли 21 січня на Народних Зборах (Всекарпатський Конгрес) делегати висловилися за возз’єднання закарпатських земель у складі єдиної Української держави. В цей же час на Рахівщині і значній частині Мармарощини (з центром у с. Ясіня) утворилась Гуцульська республіка – українське державне утворення, що існувало з листопада 1918 по червень 1919 р. Проголошення Карпатської України стало виявом прагнення закарпатців творити свою державу саме як українську, відтак засвідчило дискредитацію проугорських та москвофільських течій, яким на парламентських виборах абсолютна більшість населення відмовила у довірі.
Карпатська Україна була повноцінним державним утворенням
У жовтні 1938 року прем’єр-міністром Карпатської України (на той час автономної Підкарпатської Русі) став отець Августин Волошин. Саме йому судилося очолити й привести національно-визвольний рух на Закарпатті до повної державності у березні 1939 року. Уряд
А. Волошина був дієздатним, продуктивним і по-справжньому українським. Він дуже реалістично оцінював ситуацію та діяв відповідно для здобуття повної незалежності та збереження української держави на Закарпатті.
Незважаючи на складну міжнародну ситуацію, відхід до Угорщини частини Закарпаття, вимушене перенесення столиці з Ужгорода до Хуста, уряду вдалося за короткий час досягти значних результатів.
Так, було сформовано дієвий Кабінет міністрів, який складався з чотирьох міністерств: внутрішніх справ, шкільництва і народної освіти, юстиції та комунікацій. Було сформовано Службу безпеки, Управління поліції в Хусті, відділ преси та пропаганди.
Уряд А. Волошина швидко переконав населення у необхідності всенародного захисту кордонів краю. На початку листопада 1938 року була утворена організація народної оборони “Карпатська Січ”. Загальна кількість вишколених січовиків невдовзі становила кілька тисяч.
Було видано розпорядження про запровадження на території автономії державної української мови та введено в обіг назву “Карпатська Україна” замість “Підкарпатська Русь”.
У центрі уваги Уряду була адміністративна реформа. Зокрема, було видано розпорядження про передачу всієї влади Кабінету міністрів Карпатської України та обрання Сойму (парламенту), про створення Вищого суду і Вищої державної прокуратури. За короткий час було запроваджено жорстку вертикаль влади, завдяки чому вдалося стабілізувати соціально-економічну ситуацію, придушити саботажні акції, вирішити проблему безробіття. Планувалися серйозні
заходи з розвитку соціально-економічної сфери краю.
Тріумфом української державності стали вибори до Сойму у лютому 1939 року. Із 92,5% населення, що взяли участь у виборах, 92,4% проголосували за список проурядової партії “Українське Національне Об’єднання”, до якого увійшли українці та представники нацменшин. Вибори були легітимними і, як засвідчують очевидці, відбувались на демократичних засадах.
Уряд А. Волошина підтримував відносини з державними та недержавними інституціями Чехо-Словаччини, Югославії, Румунії, Великобританії, Японії, США, Канади, Бельгії, а також Німеччини.
Останнє було використано радянською пропагандою для звинувачення А. Волошина у співробітництві з нацистами. Такі звинувачення є безпідставними, оскільки, по-перше, на той час з Гітлером підтримували відносини багато країн, передусім СРСР, а сама нацистська Німеччина сприймалася по-іншому (ще не було Освенціма, Треблінки, інших злочинів проти людства). По-друге, від Німеччини, як і від всіх інших держав,
А. Волошину потрібно було лише одне – гарантії непорушності кордонів Карпатської України. Як показала історія, Гітлер зробив інший вибір, віддавши українську державу на поталу близькому по духу режиму Хорті.
Створення Карпатської України – воля українців Закарпаття, підтримана співвітчизниками у світі
Результати виборів до Сойму, походження (місце народження) лідерів держави, керівників адміністративних установ переконливо засвідчує – єдиним джерелом створення Карпатської України була політична воля закарпатських українців.Вони не тільки вітали відродження національної державності у Закарпатті - вони були готові виступити зі зброєю в руках на її захист. Так, у формуваннях Карпатської Січі були вихідці з багатьох українських земель та країн світу. Серед тих, хто проливав свою кров за Карпатську Україну, студент медицини Михайлюк, Дебрин, Сагайдак, Небелюк і Орленко з Буковини. Серед полеглих на полі бою та замордованих окупантами - Зенон Косак, Михайло Колодзінський, Василь Бойчук, Михайло Марфієвич, Юліан Євчук, Тимко Праць з Галичини, Микола Більчек з Наддніпрянщини, Іван Паламарчук з Волині, Микола Крупа з Праги, Петро Лисюк з США.
В певному сенсі навесні 1939 року Карпатська Україна виступила консолідуючим чинником для всього українства, яке мріяло про відновлення незалежної держави. Так, на заклик уряду А. Волошина про збір коштів на розбудову армії та держави відгукнулись тисячі українців США та Канади, масово кошти збирались й на території самого Закарпаття.
Закарпатці мужньо чинили опір загарбникам. Уряд А. Волошина зумів переконати населення в необхідності всенародного захисту краю. Загони самооборони були створені практично в кожному селі. Житель с. Синевірська Поляна
І. Лобода писав у листі до батька у військо: “Ти нянько, стій на свойому місці і борони наші границі від мадярів, а ми тут в околиці будемо уважати на наших зрадників та безпощадно нищити…бандитів”. Однак, за короткий час існування Карпатської України збудувати потужні збройні сили було неможливо.
14-15 березня 1939 року з благословення А. Гітлера угорські війська групи “Схід” за наказом М. Хорті перейшли демаркаційну лінію між Карпатською Україною і Угорщиною та почали наступ на Хуст. По суті оборона Карпатської України була першим збройним виступом українців проти фашизму, адже режим Хорті був союзником Гітлера. Саме з боїв на Закарпатті для українців фактично розпочалась Друга Світова війна. У той час, коли Й. Сталін заявляв, що світова громадськість, використовуючи тему Карпатської Ураїни має на меті “поднять ярость Советского Союза против Германии, отравить атмосферу и спровоцировать конфликт с Германией без видимых на то оснований...” мужні захисники Карпатської України вступили в бій з фашизмом.
Карпатська Січ в жорстоких виснажливих боях, не маючи достатнього матеріально-технічного забезпечення, мужньо оборонялася, чинила опір в різних місцях Закарпаття. Угорські власті пізніше змушені були визнати, що під час березневих операцій в Карпатській Україні вони зазнали досить значних втрат.
Найвідомішим є бій на Красному полі неподалік від Хуста 16 березня 1939 р. Відомості про нього знаходимо в основному у спогадах січовиків. Й. Сарвадій писав, що “в бою... на Краснім полі взяло участь наблизько 1600 бійців”. Яскраво описав цей бій його учасник письменник В. Гренджа-Донський: „... Тисянський міст біля Королева зайняли найкращі наші кулеметники і протягом майже 48 годин не перепустили ані одного гонвейда ані через міст, ані через Тису. Гонвейди намагалися прошитися танками, але барикади були добре побудовані і вогонь з “максимів” сипався на напасників. Угорці вислали човни, теж тієї днини ані човни не мали успіху. Розводнена Тиса була нашим союзником. Протягом всього дня 16 березня не пустили наші оборонці ані одного гонвейда через Тису. Вісім разів тієї днини загнали агресорів назад, хоч угорські літаки, міномети, гармати обстрілювали наші позиції, оборонці мужньо боронили нашу рідну Тису. Але вічна наша біда - брак амуніції - та брак артилерії і протитанкових гармат запричинили те, що двоелементним бронемашинам пощастило продертися через Тису, теж і угорські літаки дошкуляли нашим оборонцям. Тут отже, на “Красному Полі”, відбувалися дива. Страшна перевага могла зломити відважних оборонців тільки сімнадцятого березня перед полуднем, насадивши вночі човни, яких нам вже не вдалося відігнати ...”
Підтверджені дані про втрати у цьому бою відсутні, хоча вважається, що для обох сторін вони обчислюються сотнями загиблих.
Бій на Красному полі по праву став символом героїзму українців. Про нього багато писали у тогочасній пресі. Так, зокрема, польський часопис зі Львова “Нова зоря” зазначав: “Не дасться заперечити факту, що під Хустом відбулась велика битва, в якій з обох сторін полягло багато сот вояків. Мимо всієї симпатії до мадярів не можемо не підкреслити, що український народ … хоробро боровся”. Організовані бої точились до 18 березня, потім переросли в партизанську боротьбу, яка тривала ще два місяці, до кінця травня 1939 року.
За матеріалами
Інтернет-видань.
