Нині сільське господарство України переживає непрості часи. Постійно зростають ціни на пальне, дорогими є мінеральні добрива, непосильними стали кредити. Критична ситуація на селі викликана відсутністю виваженої аграрної політики в державі. А найвищі урядовці з парламентської трибуни лише гріють сільгоспвиробника обіцянками. Село так “ощасливили” державною підтримкою, що вже далі нікуди. А нинішнє безгрошів’я - то суцільний зашморг на шиї аграріїв.
І все ж таки у нашому районі не перевелися ті, хто не здає своїх хліборобських позицій, хто сподівається ще на кращі часи і вірить, що українські політики та високопосадовці змилуються над фермерами у вирішенні їхніх наболілих проблем, розуміючи, що майбутнє села залежить саме від цих самовідданих і працьовитих людей. Саме до таких подвижників села належить і керівник фермерського господарства “Нива” з Івачкова Олександр Віталійович Лапчук, який погодився поділитися своїми думками на сторінках районної газети “Нове життя”.
Яка робота найважча? Не шукайте відповіді, підкажу: невдячна. А невдячної роботи, так було колись, за Союзу, і так повелося в незалежній Україні, найбільше в селі. Добувати хліб насущний – труд каторжний, а коли врахувати непосильні податки і кредити - то вже сізіфова праця. Через те селу живеться так гірко і бідово.
Я від природи – оптиміст, дотримуюсь двох правил. Перше – таки працювати, а не робити вигляд, ніби працюєш. Друге – гроші люблять рахунок, і цим усе, повірте, сказано. А ще кожна людина – коваль власного щастя. Давня істина. Її дотримуюся щоденно. Вчу цієї мудрості і свого сина Мирослава, який створив ФГ “Хлібний дар Л”. Разом ми обробляємо тисячу гектарів землі. А починав я з півтора гектара. Було це, коли ще за Союзу прийшов до влади Горбачов і почали руйнуватися колгоспи. Тодішнє Івачківське господарство імені Леніна розпалося. Це ж саме трапилось і з його наступником – ПП “Тиса”. Сельчани Івачкова залишились на руїнах. Стали шукати тій біді раду.
Подивився я на своїх земляків: кому вони потрібні? Та й узявся господарювати на землі. Було тоді працювати легше, ніж тепер. Зараз ми з сином, як сліпі кошенята. Бо не знаєш, що сіяти, що завтра буде треба, що можна буде продати.
Або ще серйознішу проблему справедливо піднімає у статті “Солодко чи гірко?” в “Новому житті” від 9 квітня ц. р. житель с. Білашів Степан Кислашко щодо вирощування цукрових буряків.
Донедавна фермери охоче сіяли цукрові буряки, здавали їх на переробку, і всі суб’єкти цукрового виробництва були у виграші. Та тепер усе змінилося не на користь фермерів. Чому? Не секрет, що цукрове виробництво в нашій області залежить від двох-трьох монополістів. Вони ж монополізували і вирощування цукросировини, бо вирощування дотуватиметься державою, а оскільки так, то хочуть прибрати до своїх рук усю галузь, щоб і вся дотація потрапляла до їхніх кишень. Тому-то з фермерами перестали укладати угоди на переробку буряків, а за таких умов, як мовиться, не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно. Але хіба це по-державному, хіба це – чесно?
Знаю ціну хліба. Знав і коли був малим, і коли ходив до школи, і коли перебував на міліцейській службі. А прикипів до землі, образно кажучи, коли взявся за фермерство. Не хочу сьогодні скиглити, що важко було, що підставляли підніжки свої і чужі… Головне, що пройшов справжні університети, вчився на своїх та чужих помилках. І навчителя не мав, і кумів і сватів у владних ешелонах теж… Торував фермерську стежку сам. Щось вдавалось, десь прогадував. Правда, від землі не нажився, зате навчився на ній працювати. Щоденно, рік у рік з надією на Бога. Саме Творець дав мені крила для стрімкого лету. Завдяки Йому у мене відкрились очі, з’явилась віра у перспективу. Хоча були падіння. Жнива приносили радість і тривоги. Та я не здавався, не впадав у розпач, шукав шляхи виживання, звертався до науки. Хоча, ще раз повторюся, не раз обпікався, зазнавав збитків. Вносили корективи погодні умови, цінова політика на ринку. Скажімо, цьогоріч вимерзло 150 га озимого ріпаку, на 10 відсотків постраждала озимина. Доведеться щось пересівати. Господарство повністю включилося у весняно-польові роботи. Уже посіяно 50 га вівса, 80 га ячменю, 53 га гірчиці, підживлено злакові культури, проведено закриття вологи.
Що чекає село? Я не політик і не екстрасенс, але вважаю, коли держава по-справжньому дбатиме про село, то на його обріях значно посвітлішає, а сільгоспвиробник з полегшенням встане на весь зріст і без вагань, по-новому впряжеться у хліборобський плуг, якого, повірте, ой як нелегко тягти… Необхідно, врешті-решт, принципово змінити підхід до державної підтримки сільгоспвиробника, робити це прозоро і відкрито. Я, як і всі фермери України, сподіваюся на новий уряд, чекаю виважених і конструктивних дій від Президента України Віктора Януковича. Настала пора втілити у життя заяви про пріоритетний розвиток АПК. Чекаємо-не дочекаємося, коли в Києві зглянуться над нами, дозволять розігнутися і не виживати, а таки жити по-людськи.
Олександр Лапчук,
керівник фермерського господарства “Нива”
с. Івачків.
