«І світло солодке, і добре очам сонце бачити,
і коли б людина жила й довгі роки,
хай за всіх їх вона тішиться,
і хай пам’ятає дні темряви, бо їх буде багато»
Книга Еклезіаста

Сліпота… Яке ще більше випробовування може підготувати людині Доля? Кожен день, кожна мить - постійна боротьба. Боротьба за людське життя, за шматок хліба… Завжди згадую свого батька, Миколу Олександровича – людину непростої долі. Йому випало довгих 28 років сліпоти. Від зору тільки й залишилось, що міг відрізнити день від ночі. Все…

Мій тато, Микола Овсійчук, народився у 1920 році. Шестирічним залишився сиротою. Його батьки - Олександр і Хотина та старший брат Федя померли від тифу в один тиждень. Сестру, Ганну, взяв на виховання рідний брат по батькові дід Кузьма, а мого батька забрала рідна тітка по батькові Параска, яка мала вже й своїх дітей. Звісно, рідної мами не замінить ніхто, але любов до бабусі Параски мій батько проніс крізь усе своє життя.

З десяти років наймитував у чехів - доглядав і пас худобу. Працював за харч. Ночував у хліві поруч з худобою. Гірким був той наймитський хліб. Холод, воші, недоїдання, хвороби... Життя заставило опанувати чеську - мову господарів. Бо розуміти їх мав з першого слова.
Тато розповідав, як у нього, тоді 15-річного, розболілися вуха. Що з тим робити не знав, а порадити було нікому. Сам звернувся по медичну допомогу до лікаря в Мізочі. Дістався пішки. Лікар запитав:
- У тебе, хлопе, гроші є?
- Ні, немає...
- То йди собі, - тільки й мовив.
І пішов хлопчак плачучи, сам на сам зі своїм горем та болем. Щоправда дорогою зустрів українця. Той запитав: «Чого плачеш, хлопче?» Розповів. Узяв його чоловік за руку і повів до того самого лікаря, іншого ж не було. Про що говорив з ним той дядько, тато не чув. Але лікар безкоштовно його оглянув і призначив лікування. Однак наслідки тієї хвороби тато мав на усе життя – недочував, недуга постійно загострювалась, якщо десь застуджувався.

Про автора

Сергій Миколайович РОМАНЮК народився 22 жовтня 1952 року на Здолбунівщині. Навчався у Новомощаницькій восьмирічній, Мізоцькій середній школах. Закінчив Тернопільський державний медичний інститут. З 1977 року працює лікарем-офтальмологом у Березнівській центральній районній лікарні. Має вищу кваліфікаційну категорію. Завідувач відділення. Нагородами за лікарську працю є орден «Знак пошани» і щира вдячність пацієнтів за повернутий їм зір, радість споглядати світ у всій його красі.
Статті Сергія Миколайовича не­одноразово публікували у «Надслучанському віснику», а нещодавно він надіслав свій допис і до редакції «Нового життя». У цьому матеріалі викладено не тільки факти з історії його родини, нашого краю, а й погляд лікаря на важливу суспільну й медичну проблему.

До школи тато проходив одну зиму. Весною, влітку і восени мав працювати. Школа та була польська, 4-класна. Учитель - поляк. Він не дозволяв дітлахам на заняттях жодного слова рідною їм мовою, усе лишень польською. За непослух вихованці діставали від вчителя лінійкою по долоньках. Ще скуб їх за чуби чи вуха - майже в усіх дітей гнили підірвані через таку «науку» вуха. На цьому навчання скінчилось. Тато міг трохи читати і ставити підпис, писав слабо. Зате полонізація дала «добрі» сходи - польську знав досконало, вільно спілкувався з поляками.
Правда, 17 вересня 1939 року, за «перших совєтів», коли червоноармійці перейшли польський кордон, односельці їх радо зустріли - з аркою з квітів, українським синьо-жовтим прапором, хлібом-сіллю, яблуками і надією на краще життя. Перше, що зробили червоноармійці, то вбили вчителя-поляка, який так знущався з малолітніх українців...

На долю мого батька, Миколи ОВСІЙЧУКА, випало 28 років сліпоти.
Навіть незрячим він клопотався по господарству – життя тривало.

Одружився тато у 1940 році. Узяв за дружину дівчину з багатодітної сім’ї, Марту, а з нею посаг - землі шматок. На спільному полі, що лишилося від померлих батьків, і з приданого не розженешся, не розживешся. Всього 1,2 га землі, ще й у двох наділах на протилежних кінцях села, і кожен - «шнур» довжиною кілометр. Не нагосподарюєшся, тим більше, що немає ні свого реманенту, ні худоби. А тут і мобілізація юнаків у Червону армію почалась. Як у Т. Шевченка: «А у вдови один син, і той якраз під аршин»… А там - кулеметник, війна, Смоленський котел, поранення в голову, полон. Поранених німці добивали. На щастя чи навпаки, поляк-санітар запитав: «Звідкіля?» У відповідь польською почув: «З Рувно». Надав допомогу, наклав пов’язку і слушно порадив: «Нікому не кажи, що поранений, бо загинеш. Як запитають, кажи: «Єстем поляце».
Далі був табір для військовополонених. Скільки там померло люду, лише Бог знає. Довга дорога в невідомість, пересильні табори, нелюдські умови, вічний голод, холод, антисанітарія… Щоправда, видавали всім пайку хліба і «махорки». Хто міняв хліб на ту «махорку» померли з голоду, хто міняв нав­паки - вижив. Вижив і мій тато. Врятувало й набуте «в чехах» ремесло - вмів плести чеські кошики з лози…
0станнім місцем перебування у полоні в Німеччині для тата стала земля Ессен. Там працювали в бауера, який щодня брав полонених на сільськогосподарські роботи. Працювали з ранку до вечора і ніхто не смів хоч хвильку перепочити. Бо одразу лунали погрози і в хід йшли кулаки.
Вечорами, коли повертались з праці, тато, якщо бачив десь вербу, нарізав собі лози. Німці з нею на терторію табору пропускали - не буде ж чоловік лозу їсти. Виплітав вечорами кошики, а потім вранці продавав тим же німцям за хліб. Приносив той гіркий хліб у табір і ділився з товаришами. А там, дивись, і вони вже несуть пучки лози для тата. Кожен хотів мати шматочок хліба. Так і виживали.
Тата життя заставило вивчити на побутовому рівні й німецьку мову. Не українською ж звертались німці до полонених. Англійської, на жаль, йому вивчити не довелось. Хіба якось запитав: «Сину, а що то за чарівне слово таке «камара»? Бувало, як скажеш теє слово в табірному туалеті, то через стіну, що розділяла між росіянами та полоненими інших націй, перекинуть буханець хліба, а іноді й консерву». Я ж пояснив, що слово «камара» у всьому світі звучить як «комрат» - товариш. І по-англійськи, і по-французьки, і по-іспанськи. От і розумілися полонені різних націй, і допомагали, як могли, своїм товаришам по неволі.
Полоненим з Союзу ніхто не мав права передачу чи посилку передати. Бо в Червоній армії військовополонених не було, а були «ізмєннікі Родіни». По-іншому було в таборах за стіною: там і Червоний Хрест, і посилки з дому, і ставлення менш жорстоке.
З полону тата разом з іншими визволили американці. І знов для нього почалися табори, тепер американські. Але ставлення було людяніше - війна ж скінчилась. Тато згадував, що в таборі щодня агітували їхати до Америки, Британії, Бразилії. Та як погодиш­ся на солодкі обіцянки, коли душа рветься додому, в Україну, де чекає молода дружина, якої не бачив довгих п’ять років, де рідна земля, що омріяна в снах? Дехто таки піддався агітації, згодився їхати «в заграницю». Але шлях «у Бразилію» закінчувався тут же, на рідній землі: виводили звільнених з вагона, шикували і виносили вирок - смерть або Сибір далекий на довгі роки, а то й довічно. Тут же виконували вирок - смерть від кулі «рідної, російської»…
Після полону тато ще два роки служив в армії, відбудовував мости на Дунаї в Будапешті. Можливо, й зараз слугують людям ті мости...
Нарешті повернення. А в рідному краї, у Мізоцькому тоді районі, повоєнна розруха. Добре, що дослухався до поради знайомого і форму червоноармійця поміняв на просту селянську одіж. Звісно ж, у формі додому не дійшов би.
Повернувся. Хати немає - згоріла ще у 1943 році. Йшла «партизанка» - знаменитий ковпаківський карпатський рейд. На своєму шляху його учасники грабували місцевих селян, забирали коней, продукти, одяг. На захист кожного села стали загони самооборони з місцевих - діяла армія УПА. І коли ковпаківці наблизились до села, то отримали відповідь - зав’язався нерівний бій. Село палало, 68 людей зігнали в клуню біля церкви і спалили живцем…
У повоєнні роки до села направили директорку школи. Вона вирішила на місці спаленої клуні збудувати нову школу, вже й фундамент кам’яний поставила. А люди казали, що тут будувати не можна. Чому - ми, малі тоді, не знали. Ніхто не говорив про цю трагедію, скільки людей, сімей вивезли в Сибір далекий, скількох тримали по тюрмах… Школи так і не збудували, поступово і фундамент люди розібрали на свої потреби, а місце те засіяли. Вже в часи незалежної України, після смерті старого священника Сергія Броякова, його донька, Раїса, на горищі батьківської хати знайшла старі зошити, в яких реєстрували померлих, і побачила, що протягом кількох днів було багато похоронів, а в графі «Причини смерті» відмічено «невинно убієнний» біля імен 68 чоловіків, жінок, дітей. Знайшли згодом і живих очевидців, рідних, які все пам’ятали. Відновили записи поіменно…
Зараз на місці трагедії стоїть пам’ятний знак з викарбуваними іменами загиблих і фігура в пам’ять загиблих земляків. Щороку під час панахиди на Провідну, Фомину, неділю церковна процесія з хоругвами і хором на чолі зі священником відправляє літію на цьому місці.
Відомий журналіст, на жаль, нині покійний, Борис Гривачевський (його мама учителювала в нашому селі, а згодом виїхала на батьківщину - у Великі Сорочинці, що на Полтавщині) зняв документальний фільм про трагедію в нашому селі і його демонстрували по обласному та республіканському телебаченню.
…Татові потрібно було відбудовувати стару хату, що згоріла, якось жити. Оселю збудував. І знову - колективізація. Слово це з жахом згадують старі люди. Ходили від хати до хати, агітували, вмовляли, «переконували». Кинуть господаря у холодний льох, не дадуть кілька днів ні їсти, ні пити - «переконають». І напише господар заяву на вступ до колгоспу. Написав таку й батько. Влада -–вдень радянська, а вночі - УПА. Вдень зберуть «контрибуцію», вночі її заберуть хлопці з лісу. І знов їде етапом у Сибір щойно призначений сільський голова: і сусід Лазор Савчук, і Трохим Швидкий…
Працював батько машиністом біля молотарки, від жнив до жнив перетягували її з току на тік молотили збіжжя. І так щодня: молотарка-привідний ремінь-дизель. Молотили жито, пшеницю, горох. Але одного дня відскочила з барабану молотарки горошина й ударила в око батькові…
Дорога в Мізоцьку лікарню. Нічого, втішав себе батько, другого ока вистачить на життя. Та не так сталося. Коли батькові було 48 років, знову трапилось нещастя. Вантажили жерді на будівництві колгоспних кошар і відскочив металевий трос, вдарив кінчиком в друге - єдине зряче око…
Я тоді вчився у Мізоцькій середній школі, в 9 класі. Назавтра потрібно йти складати екзамен з англійської, а ввечері, 7 червня 1967 року, я цієї дати ніколи не забуду, привезли батька з травмованим оком додому. Як мама голосила! Наче над покійником. Вона знала, відчувала серцем всю трагедію і для батька, і для себе, для всієї нашої сім’ї. Душа розривалася.
Вантажівкою повезли батька до Мізоцької районної, а потім до Здолбунівської центральної районної лікарні. Я лишив його там, а сам поїхав додому, в Нову Мощаницю. Вдома у нас вже зібралися сусіди, рідня, втішали однин одного. Я ж пішки рушив на екзамен в школу до Мізоча (12 кілометрів було йти), ще й дорогою букет червоних маків зібрав. Прийшов на екзамен з квітами. І тепер, коли бачу червоні маки у житі, вони щораз нагадують про мить, яка перекреслила моє життя навпіл.
Затим було тривале лікування. Чудові лікарі-офтальмологи Здолбунівської центральної районної лікарні Антон Степанович Горобюк і Микола Опанасович Тинчук роками боролися за те, щоб зберегти батькові зір і спасти око. Не допомогло.
Сліпий на обидва ока. Інвалід першої групи по зору, трудове каліцтво. Мізерна колгоспна пенсія - 27 карбованців… Життя батькове перетворилося на щоденну боротьбу. І він боровся. Довго лікувався в Рівненській обласній лікарні, переніс численні операції. З пошаною згадую завідувачку офтальмологічного відділення Кіру Євсеївну Котелянську, лікарів Костянтина Івановича Дубового, Степана Арсентійовича Марценюка, Валентину Михайлівну Вельську, Лідію Володимирівну Думу. На жаль, попри всі їхні зусилля, повернути батькові зір не вдалося. Міг лише відрізнити день від ночі. Одним оком. Бо для іншого весь час була суцільна ніч... Та, можливо, оті батькові митарства й визначили мою подальшу Долю. Вирішив: стану очним лікарем і допомагатиму людям.
Після закінчення середньої школи я рік пропрацював у колгоспі тваринником. Тоді «модно» було скеровувати молодь у сільське господарство, адже в такий спосіб можна було отримати направлення на навчання у ВНЗ. Трудився на фермі сумлінно. Правда, допомагала мені мама. Вдалося нам досягти середньодобового приросту молодняка великої рогатої худоби до 1000 г. А між працею ще зустрічі з випускниками шкіл, районні та обласні семінари, виступи по районному радіо, це стало дивиною для односельчан, та президії на різних заходах, де особливо хотілося спати після важкої роботи. За працю мені нагороду вручили. Парторг колгоспу Андрій Петрович Шах, а також «в районі» агітували мене вступати до Житомирського сільськогосподарського інституту і здобути фах агронома чи зоотехніка. Саме таких спеціалістів потребував колгосп. Я ж мріяв стати лікарем!
Найближче до нас розташований Тернопільський медінститут. Та, де ж той Тернопіль? Тільки й бачу, як щодня «кукурузник» пролітає над нашою хатою. Кажуть, на Тернопіль… Звернувся до голови правління колгоспу ім. 17 Вересня з проханням видати направлення на навчання в медичний інститут. І невдовзі отримав витяг з протоколу загальних зборів колгоспників: «…Направити на навчання в Тернопільський медичний інститут, з умовою: відпрацювати після закінчення 3 роки в рідному селі…»
І хто ж повезе мене в той Тернопіль? А нікому. Батько сліпий, мама неграмотна. Поїхав сам. У Мізоцькій середній школі здобув ґрунтовні знання, тож вступні іспити склав на «добре». Зарахували. Я - студент. У районній газеті замітка вийшла - «Колгоспний стипендіат». А стати таким не судилось. З’ясували, за записами в трудовій книжці не вистачає для цього кількох днів, і колгосп стипендії виплачувати не став…
Шість студентських років. Довгих, а водночас, швидких. Гуртожиток. Лекції й практичні. Після занять - додаткова робота на бавовняно-прядильному комбінаті з 16.00 до 19.00. Мені ще й пощастило, адже дозвіл додатково працювати під час навчання давали лише відмінникам. Після роботи рушав на якусь із кафедр або в «читалку» - треба було готуватись до занять наступного дня. А ще ж студентські наукові гуртки.
На кафедру очних хвороб я прийшов до вивчення офтальмології. Моїм керівником, першим наставником у цій спеціалізації була доцент кафедри, кандидат медичних наук Неоніла Семенівна Яременко. Скільки тепла душі й енергії серця подарувала мені Вчителька! Я безмежно їй вдячний. Моя наукова студентська робота «Ентоптичні феномени в офтальмології» зайняла перше місце серед студентських наукових робіт. За словами завідувача кафедри очних хвороб професора Георгія Андрійовича Дугельного, це була просто незавершена дисертація на звання кандидата медичних наук. Та я прагнув стати офтальмологом-практиком, а не науковцем…
На п’ятому курсі консультував батька на кафедрі очних хвороб Тернопільського медінституту з Неонілою Семенівною Яременко. Вона порадила звернутись в Інституті ім. В. П. Філатова в Одесі. З якою надією ми туди їхали! Там, після всебічного обстеження, тільки п’ятьох пацієнтів відібрали на консультацію до академіка Н. О. Пучковської - учениці академіка Філатова. Вона оглянула батька, дала поради щодо тактики лікування. Дізнавшись, хто я, запитала, чи маю бажання займатись наукою. Відповів: «Ні. Прагну стати офтальмологом-практиком».
Під час літніх канікул звичним було працювати в студентських будівельних загонах. Після четвертого курсу я, як лікар студентського будзагону «Юність», вирушив до Казахстану. Приїхали в село Тімірязевка Урицького району Кустанайської області. Тамтешня лікарка дуже зраділа появі молодого колеги, адже нарешті могла взяти відпустку.
Умови були не з кращих. Дільнича лікарня на 75 ліжок: дитяче, терапевтичне, інфекційне («дизентерійне») відділення, амбулаторний прийом, в. т. ч. стоматологічний (найчастіше доводилось рвати зуби). І до всього ще ж мови казахської не знаю... Допомогла санітарна фельдшерка. Пояснила, якщо в мові пацієнта є слово «йок, жок», то це значить «ні». Якщо пацієнт на запитання відповідає по-казахськи і зі словом «йок, жок», то це -заперечення. Отак і розумілися…
До райцентру -150 кілометрів, до обласного - 250. Отож, вирішуй усе самостійно. А ще ж обслуговування студентського будзагону «Геліос» Кустанайського педінституту - 50 молодих людей. Як захворіли вони майже всі на дизентерію через аварію на водогоні... Повен ящик медикаментів не допоміг, бо ніхто не знав як їх вживати. Добре, хоч ефективність лікування була висока - одужання за 1-3 дні.
…Нарешті тримаю в руках омріяний диплом лікаря за спеціальністю «лікувальна справа» і направлення в рідну Рівненську область. Проходжу річну інтернатуру з офтальмології на базі Рівненської обласної лікарні, де лікуючі лікарі мого батька стають моїми вчителями з практичної офтальмології.
На постійну роботу мене направили у Березнівську центральну районну лікарню. Якраз тоді з району виїхали Лікарі-офтальмологи Іван Юрійович Савич і Петро Андрійович Сумка, а очне відділення перевели з Соснівської районної лікарні в Березне. Написав слово «Лікарі» з великої букви, бо це дійсно висококласні спеціалісти. У Березному працювала Віра Арсентіївна Лісовська, називаю її своєю березнівською офтальмологічною мамою. Боротись з сліпотою допомагали й офтальмологи Людмила Петрівна Романюк, Володимира Станіславівна Зджанська, Сергій Павлович Рощик. Дитячим офтальмологом вищої категорії став Петро Васильович Денищук. Свого часу він також закінчив Тернопільський медичний інститут, проходив інтернатуру на базі Березнівської ЦРЛ.
У перший же рік роботи (1977) я виконував операції на органі зору. Найчастіше це була кріоекстракція катаракти. Цей метод тоді вважали найпрогресивнішим у лікуванні сліпих від катаракти. Пам’ятаю свого пацієнта С., йому провів першу операцію кріоекстракції катаракти. Людина була сліпою, а стала зрячою. Як ми тоді цьому раділи. І хоча пацієнт після тієї операції добре бачив тільки в окулярах, але то було справжнє щастя для нього і його родини. Головне – людина могла бачити світ у всій його красі…
…Справі боротьби з сліпотою я присвятив уже понад 40 років. Упродовж цього часу постійно вчився. Курси підвищення кваліфікації проходив на базі провідних клінік України в Одесі, Києві, Львові, Запоріжжі, Харкові. Відвідував офтальмологічні конференції, з’їзди офтальмологів, семінарські заняття обласних офтальмологів. За активної підтримки головних лікарів Березнівської ЦРЛ Георгія Миколайовича Джурка, Михайла Сергійовича Муравинця, Степана Олександровича Ільчука, Івана Юрійовича Габорця, Василя Йосиповича Піддубного оснастив офтальмологічну службу Березнівської ЦРЛ сучасною лікувально-діагностичною апаратурою, що дало змогу впроваджувати новітні методи долання сліпоти. І як результат - нагородження орденом «Знак пошани». Але найважливіша нагорода для мене – це щасливі посмішки раніше сліпих пацієнтів, які стали бачити завдяки консервативному чи оперативному лікуванню.
Приємно, що мій син Олександр також обрав фах лікаря. Свого часу він закінчив Івано-Франківську державну медичну академію, а нині - офтальмолог-мікрохірург вищої кваліфікаційної категорії. Щорічно виконує понад тисячу операцій факоемульсифікації катаракти з імплантацією штучних кришталиків найсучасніших модифікацій у клініках міст Косів (де постійно працює завідувачем очного відділення), Умань,Чернівці, Шепетівка, Надвірна, Березне.
…Зараз сліпого кобзаря в латаній свитині, який разом з малим поводирем мандрує від села до села і співом заробляє на хліб, можна побачити хіба що на картинах живописців. Немає на вулицях і «вервечок», в яких один хоч трішки зрячий веде за собою сліпих, які однією рукою тримаються за переднього товариша по нещастю, а другою спираються на кийок і всі хором виспівують: «Подайте копієчку! Подайте копієчку!» Наша держава не залишає сліпих наодинці з бідою. Не­зрячі отримують пенсію по інвалідності, на жаль, поки що мізерну. Кожна дитина, яка народилась з вадами органа зору, отримує соціальну допомогу, а по досягненні 18 років - пенсію як особа з інвалідністю з ураженням органа зору з дитинства. В Україні функціонують школи для слабозорих і сліпих, де діти здобувають повноцінну освіту, вчаться читати і писати шифром Брайля. Останнім часом почали практикувати навчання незрячих дітей за індивідуальною програмою, в загальноосвітніх класах. Це дуже правильне рішення – дитина не відривається від сім’ї, соціально адаптується до реалій життя. До слова, шифром Брайля видають журнал для сліпих «Барвінок», опубліковано багато творів відомих письменників. Незрячі активно користуються бібліотеками, де є аудіозаписи творів класиків і сучасних письменників – це дає змогу значно розширити свій кругозір. Українське товариство сліпих (УТОС) має філії в усіх обласних і районних центрах, зокрема й у місті, де працюю – в Березному.
Через УТОС інваліди по зору отримують санаторно-курортні путівки для оздоровлення, організовують різні заходи. Під егідою УТОС діють підприємства, де створено особливі умови праці. Виконують незрячі посильну роботу й на дому. У своїх сім’ях сліпі й слабозорі теж набувають необхідних навиків праці по господарству. Пам’ятаю, мій батько все робив, хоча й не бачив: рубав дрова і ніколи(!) при тому не травмував пальців; топив грубу; доглядав худобу; перебирав картоплю; навіть рвав яблука на деревцях, які сам раніше посадив; робив березові віники; плів кошики з лози. І якості цих виробів може позаздрити кожен зрячий майстер, який торгує плетеними кошиками у нас на базарі. Усе робив! Пригадую, якогось дня запропонував батькові, що нарубаю дров, а він каже: «Краще сядь поруч і поговори зі мною, а дрова я й сам порубаю і поскладаю».
…Отож, життя триває, навіть попри сліпоту. Це засвідчують і долі незрячих, яких знаю особисто. Наприклад, сліпа з народження Л. закінчила школу для сліпих, вийшла заміж, запрошувала мене на весілля, за що я їй щиро вдячний, працює на підприємстві для сліпих, народила зрячу доньку, навіть матеріально допомагає своїм чисельним братам і сестрам.
Незрячий з народження О. закінчив школу для сліпих, обдарований від Бога хлопчик - співає, грає на музичних інструментах, вільно користується звуковим мобільним телефоном і комп’ютером. Мріє стати співаком. Зараз навчається масажу.
Незряча М. закінчила педінститут за спеціальністю «соціальна педагогіка» і курси масажистів. Зараз надає послуги з масажу землякам. Вийшла заміж і народила сина. Вона - щаслива мама і любляча дружина, живе повноцінним життям: з Вірою, Надією, Любов’ю…
Ми ж продовжуємо боротьбу за збереження і повернення людям зору. Ось як наші, офтальмологів, завдання визначив свого часу академік В. П. Філатов: «Усі засоби науки для вилікування хворого! Ніколи не опускати рук і боротися до кінця! Поки хворий не осліп зовсім, ми повинні напружувати всі сили, щоб зберегти або повернути йому хоч трішечки зору. Жоден хворий не має отримувати від офтальмолога відмов у цьому. Світло повинні бачити всі».

Сергій РОМАНЮК,
лікар офтальмолог
КНП «Березнівська ЦРЛ»,
член асоціації офтальмологів Рівненської області.

Додати коментар