У нашій країні прийнято відзначати чимало свят, і кожне з них має своє символічне значення, кожне приурочене до певної визначної чи пам’ятної дати. Так, після початку війни з Росією в Україні з’явилася ще одна важлива дата – День українського добровольця. Започаткували її 14 березня 2014 року, коли перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану прибули на полігон Нові Петрівці для формування першого добровольчого батальйону. Проте офіційні заходи з відзначення Дня українського добровольця почали проводити лише після прийняття відповідної постанови Верховної Ради України у 2017 році.

БАЖАННЯ ЗАХИЩАТИ КРАЇНУ ПЕРЕМОГЛО

Щойно розпочався Май­дан, багато активних українців їхали до столиці на підтримку народних протестів. А згодом розпочалася війна, і тоді чимало добровольців вирішили йти в зону антитерористичних дій. Йти, щоб захищати рідну землю, щоб стримувати ворога і не пускати його на межі нашої держави. Одним з таких бійців-добровольців став здолбунівчанин Андрій Осадчий (на фото).
Навчався хлопець у Здолбунівській ЗОШ І-ІІІ ст. № 5, по її закінченні вступив до Здолбунівського ліцею залізничного транс­порту. На другому курсі навчання Андрій проходив медичну комісію у військкоматі і за станом здоров’я був комісований. Але коли розпочалася війна, юнак не зміг спокійно сидіти вдома і по телебаченню дивитися на події, що відбувалися на Сході.
– У мене було патріотичне оточення ще зі школи, і до 2014 року ми з друзями мали проукраїнські погляди. Я чітко розумів, що непридатний для служби, але велике бажання пересилило всі перешкоди, - пригадує Андрій і додає: - У мене завжди була чітка життєва позиція, дуже різкі погляди, я категоричний: або так, або ні. Інакше бути не може.

Будучи на той момент вже повнолітнім, а до того ще й маючи впертий характер, хлопець вирішує йти в зону АТО. Єдиною перешкодою для цього була відмітка у військовому квитку - «непридатний». Тоді Андрій проходить повторно медичну комісію.
– У мене проблеми зі спиною, але я розумів, що це не найбільша біда для здоров’я. Я лікареві відразу розповів, що уже був комісований, але дуже хочу йти на війну, тому це не буде перепоною. Лікар сказав, що мій викривлений хребет видно неозброєним оком, - розповідає хлопець.
Але тоді, на початку війни, коли армія була розорена, а багато придатних і військовозобов’язаних чоловіків усіма можливими способами уникали повісток та служби у зоні АТО, добровольців були вимушені брати теж. Тоді перемагало велике бажання бійців захищати рідну землю, а не їх стан здоров’я. Таким чином Андрій став бійцем добровольчого батальйону «Азов».

ПІДГОТОВКА ТА ЖИТТЯ НА ПЕРЕДОВІЙ

Та навіть до добровольців були певні вимоги, кожен солдат мав пройти курс молодого бійця (КМБ) і тільки після цього міг поїхати у зону бойових дій.
– Підготовка проходила у Києві, тривала місяць, нас навчали не лише українські, а й закордонні інструктори. Там займалися не тільки фізичною підготовкою, гартували й силу духу, витривалість, не здаватися було головним завданням. Багатьма випробуваннями перевіряли саме міцність духу. Серед добровольців були спортсмени, і не кожен з них зміг пройти ті завдання, бо не був готовий психологічно, а це, мабуть, і було найважливіше, - пригадує боєць, якому, до речі, вдалося справитись з усіма поставленими задачами.
Після проходження КМБ хлопчину направили до Маріуполя, де почалося «нове життя». Вдома ж залишилися батьки Анд­рія, які навіть не здогадувалися де перебуває їхній син.
– Рідні перший час навіть не знали, що я пішов воювати. Сказав їм, що на роботі у Києві. Спочатку вони, як і всі нормальні батьки, відреагували негативно, але мусили змиритися з моїм вибором. Вони сказали, що це моє рішення, з одного боку наче був і молодець, що не злякався і пішов воювати, але з іншого всі прекрасно усвідомлювали ризики, на які я наражався, - каже Андрій.
На Сході України бійцю довелося побувати у багатьох місцях, на багатьох завданнях. На блокпостах провів чимало часу і на різні позиції відправляли.
– Близько півроку я був у зоні бойових дій, найбільше у Красногорівці та Мар’їнці, а потім наш батальйон повернули назад до Маріуполя. Двоє хлопців отримали важкі поранення, і керівництво частини нас на деякий час відвело. Потім ми просто виїздили на різні бойові завдання - в Гнутове, Водяне. Ми були як спецпідрозділ, типу спецназу, - розповідає Андрій.
Тішило на бойових завданнях хороше забезпечення добровольчого батальйону. Адже ні з одягом, ні з харчуванням проб­лем не мали, та й зброєю бійців намагалися забезпечити належно.

ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ПІСЛЯ ВІЙНИ

Наприкінці травня 2018 р. Андрій Осадчий повернувся додому, у тихе, мирне життя. І тут потрібно було підлаштуватися під інший ритм. Тож нині хлопець навчається заочно в Острозькій академії де студіює право. На запитання про те, що ж змінилося після війни, Андрій відразу відповідає: «Ставлення до всього змінилося. Тепер точно знаю, що все потрібно робити тут і зараз, а не чекати до завтра. Загалом усе решта, як було, так і залишилося, звісно, що життя став цінувати більше. І тепер чітко знаю одне, що на війну потрібно йти тим людям, які не тільки фізично, а й психологічно та морально до цього готові. Бо хлопцям, яких призвали служити, але вони не хотіли, надзвичайно важко, в першу чергу морально. Потрібно розуміти насамперед, для чого ти йдеш на війну. Коли людину туди просто загнали, то не знаєш, чого від неї можна очікувати.
Але повертатися назад на війну вже не хочеться, я тут вже освоївся, хіба тільки можна туди поїхати до товаришів, які залишилися».
…Ця розповідь лише мінімум з того, що було на передовій. І ми не знаємо, що насправді відбувається у головах бійців, у тих, хто бачив війну, вантаж 200 чи 300. Ніхто з нас не знає, що насправді відбувалося там, «на нулі», у хвилини перестрілок з ворогом. І ніхто нам, громадянам, які спостерігають за цим всім тільки з екранів телевізорів, не розкаже всієї правди, ну принаймні зараз. Можливо лише через роки, у віддалених спогадах, бійці розкажуть справжні історії з війни.
Марина КОЛОДИЧ.
Фото надані
Андрієм Осадчим.

Додати коментар