Щороку 15 жовтня у світі відзначається Міжнародний день сільської жінки. Відзначення започаткували у 2008 році. Чи знає про цей день українська сільська жінка? Чи несуть їй у цей день квіти, чи вітають? Чи намагаються домочадці створити їй свято? Навряд. Якщо десь і є така сім’я, то це швидше виняток, аніж правило.
Українську сільську жінку не побачиш на обкладинках глянцевих журналів, хоч Бог відміряв їй вроди не менше, аніж красуням, які туди потрапили. Її не зустрінеш у різноманітних СПА-салонах, модних перукарнях, салонах макіяжу, манікюру й педикюру. Їй ні до чого ця зовнішня розцяцькованість. Вона навіть ніколи й не замислювалася, що можна жити так і при цьому ще й нарікати на життя.

Сільська жінка рідко на щось скаржиться. Вона діє. У всіх скрутних ситуаціях, в які ставить її життя, вона знаходить рішення – і в бій. На ній не тільки хата і все, що в хаті. На ній тримаються всі домочадці. В українській традиції вона найчастіше і є тим генералом, який керує всім домашнім військом. А це не тільки чоловік і діти. Згадую свою матір. За все своє життя вона ніколи не проспала сходу сонця. Й коли тепер у свої літні роки приїздить до дітей у місто, на світанку вона вже на ногах.
До такого режиму сільську жінку спонукає саме життя. Хочеш-не-хочеш – мусиш. Перша процедура після того, як прокинулася – не приймання душу й не лежання у ванні. Сон­но плентається сільська господиня до хліва, де на неї чекає її чорно-ряба. Як видоїть, то в пору, коли ще не настали холоди, жінці треба випровадити свою корівчину на пасовисько. Так починається ранок.
Далі – схема звична: треба мерщій приготувати на всю родину їсти. Централізоване газопостачання в Україні мають лише 43 % домогосподарств. А що коли жінка живе в такому селі, де про газ навіть не мріють? Там треба принести дров, розтопити плиту або піч, і добре, коли завбачливо нарубана лучина… Бо тоді постає проблема розпалити дрова, а як розгориться, то тільки встигай. Поспішаєш – все не так: то борщ перекипів, то каша пригоріла, то поки побігла на город вирвати петрушки, кіт сир з’їв. А тут дітей вже до школи треба будити і чоловік голодний прокинувся або ж у літню пору вже з косовиці прийшов.
За сніданком сільська жінка рідко коли сидить за столом з усіма. Вона зайнята: пече деруни або млинці та ще й прислуговує за столом, слідкує, що кому докинути, аби ніхто не залишився голодним. Сама не їсть – каже, що не хоче, бо перекусила, не голодна, або ж хвилюється, що іншим може не вистарчити. Далі, коли домочадці вже відпроваджені, хто до школи, а хто на роботу, на неї ще чекає гора брудного посуду. Потім спішить підмести, позастеляти ліжка, а як на роботу йде, то й самій треба прибратися.
Коли ж вона домогосподарка, то подвір’я української жінки на селі повниться всілякою живністю, яка пищить, квокче, кудкудаче, гелгоче, рохкає, мукає, мекає, гавкає і т. д. І все це також хоче їсти! І дарма, що живемо у ХХІ столітті. Сільська українська жінка нічим не відрізняється від своєї прабабці. Поле і город на ній. Сапка, серп, граблі – це її щоденне знаряддя, аби всьому дати лад та прогодувати всю живність.
У селах, які розташовані ближче до міста, сільська жінка поспішає з великими сумками-«кравчучками» на ринок. Доб­ре, як у хаті чоловік та має родина авто, то підвезе, а коли ні, то поспішає на маршрутку, втискується в натовп пасажирів і нерідко стоячи абияк, доїжджає до потрібної зупинки. І тільки там на ринку вона відпочиває, з кимсь поговорить, вмикається незнищенне почуття гумору…
За даними соціологічного дослідження Держкомстату України, навантаження на українську жінку в селі щоденно складає 15 год. 24 хв! Що казати про якісь фізіологічні норми. Тож не дивно, що сільська жінка швидко старіє і дуже відрізняється цим серед своїх міських ровесниць. Кожна четверта сільська жінка у 50-60 років має серйозний діагноз.
Нема в Україні вже колгоспів, де жінкам у ланці відбивали буряки, які вони мали виростити. Нарівні з чоловіками вони сія­ли, орали, вантажили, ковтали пилюку на току. І заробили. За принизливі трудодні вони, наші матері, сьогодні мають мізерні пенсії, яких недостатньо на купівлю тих ліків, що потрібні при важких діагнозах. Добре, коли дітей виростили вдячних, які піклуються про матір. Добре, коли ті діти добре заробляють і можуть вділити матері на ліки. А як ні, то біда.
У Міжнародний день сільської жінки гірко констатувати, що українську сільську жінку не порівняти навіть із тією, що живе за найближчим кордоном – у сусідній Польщі.
Ніщо так не принижує, як бідність. Наша українська жінка – свята. Змучена працею, нестатками, обділена увагою та розкішшю, вона зберегла свою чуйну душу, носить в серці безмежну доброту і любов. Виплекає, виростить, напакує торби, віддасть останній хліб на столі, вивчить дітей, купить їм хату, допоможе доглядати внуків...
Останнім часом чимало сільських жінок, що прожили життя у постійній праці, рутинно, сіро та нецікаво, більше не хочуть так жити! Жінка протестує, кидає свого чоловіка-п’яницю і відважується пошукати кращої долі за кордоном.
А коли вже станеться так, що поїде в чужі краї, то і там, на чужині, вона всьому дасть раду. Елементарно вирішить усі питання побуту, в яких пещені європейці безпорадні. Вона мовчки доглядатиме чужих дітей, чужих батьків, і навряд чи хто здогадається, як крається її серце. Як важко їсти заморську смакоту, коли думаєш, що твої діти в Україні голодні. А як мучить сумління, коли змушена виконувати дурні забаганки вередливої пані, знаючи, що десь помирають твої недоглянуті батьки. Сумно про це писати. Чи ж дочекається коли наша сільська жінка кращого життя?
Людмила МАРЧУК

Додати коментар