Залізничний вокзал, 1942 р.

Не всім здолбунівчанам відомо про рідне місто те, що відомо історикам. Тому за історичною довідкою ми звернулися до директора Здолбунівського районного історико--краєзнавчого музею Олега Тищенка. І яким же було здивування почути, що місто Здолбунів цієї неділі насправді святкує ювілей, хоч не такий великий, як би нам усім хотілося, але ювілей. Історик переконує, що місту Здолбунів цьогоріч виповнюється 115 років. Не всім здолбунівчанам відомо про рідне місто те, що відомо історикам. Тому за історичною довідкою ми звернулися до директора Здолбунівського районного історико--краєзнавчого музею Олега Тищенка. І яким же було здивування почути, що місто Здолбунів цієї неділі насправді святкує ювілей, хоч не такий великий, як би нам усім хотілося, але ювілей. Історик переконує, що місту Здолбунів цьогоріч виповнюється 115 років. Розповів про неоднозначну що до такого бачення реакцію представників місцевої громади, які вже встигли бурхливо відреагувати на його пост у Фейсбуці. Проте історик-крає­знавець і пошуковець, який напрочуд добре знає історію рідного міста, стоїть на своєму. Тож подаємо його розповідь з перших уст.

Магазин, майстерні та будинок братів Поспішл (нині - Цемремонт), 1935 р.

– Не треба плутати першу історичну згадку про поселення із періодом, коли цей населений пункт став містом. Нагадаю, що перша історична згадка про Здолбунів датована 1497 роком. Серед переліку сіл, які перераховуються в дарчому акті великого князя Литовського Олександра князеві Костянтину Острозькому, є і Здолбунів (Долбунів). Хоча яким було на той час це поселення? Його навіть селом назвати важко. На початку ХVІІ ст. тут було сімнадцять дворів (на той час писали – димів).
Так у статусі села Здолбунів проіснував до сере­дини ХІХ ст. Хоча ще з Литовських часів зафіксовані певні дозволи на проведення у Здолбунові ярмарків, усе ж це було село. Волосний центр був розташований у Здовбиці.

Храм Св. Успіння.

Місто народилося лиш тоді, коли збудували залізницю. З 1860-х років, коли частина земель дійсного статського радника Хом’якова та ще землі Свято-Михайлівської Здовбицької церкви відійшли під залізницю, тут і розпочався розвиток. За виконання підряду будівництва залізниці взявся залізничний магнат Блійох, і у 1873 р. в Здолбунові постали депо, залізничний вокзал, а з цим купа комунікацій, різних пакгаузів. Відома з цього приводу цікава історична деталь. Для будівництва залізничних комунікацій не вистачало каменю. Тож проблему було вирішено у такий спосіб: розібрали розкішний замок в Тайкурах і цей камінь використали для будівництва залізничних споруд у Здолбунові. Цей камінь і зараз вид­но у будівлях.

Проект-поштівка церкви Св. Катерини, 1911 р.

Коли з’явилася залізниця, змінилося все. Приїхали сюди спеціалісти, інженери, залізничники, машиністи. Тоді ж з’явилася потреба в залізничних кадрах і було засноване двокласне залізничне училище, яке спершу розташовувалося у тимчасових приміщеннях, а спеціальну будівлю під училище спорудили лиш у 1905 році (де нині ЗОШ № 5).
Із функціонуванням залізниці стала розвиватися у Здолбунові й торгівля.

Будівля польського постерунку поліції (музей), 1934 р.

А поява у містечку залізничників цементного виробництва пов’язана з чехами, братами Єліниками. Якось один з братів приїхав до Здолбунова у справах княгині Сангушко, і звернув увагу на глину, крейду та інші природні ресурси та й прийшла йому в голову ідея: «Чом би не використати ці багаті ресурси для виготовлення цементу?» Так у 1884 році й постала в Здолбунові перша приватна цементівня. До речі, ця будівля, де нині Здолбунівський краєзнавчий музей, також споруджена у 1903 році з цегли, яку виготовляли тоді.
Спершу цементівня була маленьким виробництвом, однак поступово воно розвивалося, тож невдовзі там, де нині район «негри» , навколо першої цементівні Єліників і з’явилося поселення, яке ми нині називаємо Віли. В 1899-му році у Здолбунові запустили ливарний механічний завод, запрацювали й інші підприємства.

Залізничний вокзал, 1936 р.

Тож наприкінці ХІХ ст. промисловці стали задумувалися над тим, що для Здолбунова потрібен статус міста. До речі, паралельно побутувало дві назви: Здолбуново і Здолбунів. Перша назва стосувалася станції, а друга – міста. Пізніше все стало називатися Здолбуновом. Так от, щодо статусу. Існує документ, лист-звернення до царя Миколи ІІ, з проханням надати Здолбунову статус міста. Під цим документом стоять підписи сорока осіб.
У 1903 році Микола ІІ підписав указ про надання Здолбунову статусу «заштатного города». Чому заштатного? Тому, що місто не мало місцевого управління. Здолбунів відносився до Острозького уїзду.
Все змінилося лиш за Польщі й то через обставину, що Острог потрапив у прифронтову прикордонну смугу, тому не міг бути повітовим містом. Та й залізниці там не було. Тож у 1924 р. поляки переносять повітовий центр з Острога до Здолбунова.
На початку ХХ ст. Здолбунів розвивався так бурхливо, що це містечко на Волині у 1910-х було віднесене до трійки міст царської Росії, які стрімко й динамічно розвиваються. І це в усій Російській імперії!
Як прийшли поляки, то за два десятки літ чимало всього збудували у Здолбунові. Хоча спершу пограбували залізницю. Зі Здолбунова забрали велику кількість паровозів. Проте згодом відбудували цементний завод. Адже у 1915 царська влада його закрила. Все обладнання було вивезене до Росії.
У радянській енциклопедії «Історія міст і сіл УРСР» написано, що за Польщі цементний завод не працював. Це не відповідає правді. В 1933 році, коли у радянській частині України був голодомор, поляки запустили у Здолбунові цементне виробництво по-новому і було воно досить продуктивним та успішним. Чимало будинків у Варшаві, які стоять дотепер, споруджені з цементних блоків чи цегли, виготовлених зі Здолбунівського цементу.
Записала
Людмила МАРЧУК.

Додати коментар