Спогади Любові Костянтинівни Хабатюк із с. Глинськ

Учні та вчителі Глинської загальноосвітньої
школи І-ІІІ ст. біля пам’ятника полеглим за Україну.

Розповідей, подібних до цієї, наш земляк Валентин Вишневський зібрав у селах Здолбунівського та Дубенського районів близько сотні. Ці люди багато років мовчали. А коли літа стали добігати до літньої межі – заговорили. Бо правду про те, що судилося пережити, гріх забрати з собою в могилу, не розповівши про те нащадкам. Адже молодші покоління українців мають право знати правдиву історію.

Нас, дітей, у батьків Костянтина Денисовича (1900 р. н.) та Анастасії Олександрівни Ковальчуків, було четверо. Окрім мене, найстаршої (1920 р. н.), – на два роки молодший брат Юрій, через два роки народилась сестра Тіна, а за нею й наймолодша (1926 р.н.) Раїса. Батьки проживали у селі Ульбарів Дубенського району. Мали велике господарство і земельний наділ – 12 гектарів землі.

Усім дітям батьки намагалися дати освіту. Я закінчила 4 класи школи в селі Ульбарів і ще три роки навчалася в Здолбунові. Брат Юрій закінчив кооперативний технікум, сестра Тіна навчалася у Здолбунівській гімназії, а Раїса – у середній школі села Глинськ. Сім’я була національно свідомою, брала участь у діяльності «Просвіти».
У 1938 році я вийшла заміж за Федора Хабатюка. Недовго ми втішалися нашим щастям. У 1941 році чоловіка і мого брата Юрія було мобілізовано на фронт. Під Славутою Федір потрапив у полон і опинився у таборі для військовополонених у м.Хелм. Як виявилося згодом, у тому ж таборі опинився і наш батько та наш односельчанин Костянтин Мельничук. Усіх трьох їх вдалося витягнути з табору завдяки старанню моєї сестри Тіни. За рекомендацією голови села Цибульського та одного учителя Здолбунівської гімназії, сестрі вдалося роздобути потрібні документи. Хоча батько наш пожив недовго – у 1943 році загинув, коли на село напали німці й снаряд поцілив у двері нашої хати.
Агент КДБ, котрий був впроваджений в одну з боївок УПА (псевдо Чапля) мав завдання дискримінувати дії упівців. Як на біду, він став залицятися до моєї сестри Тіни, а вона йому відмовила.
Одного вечора, взявши з собою кількох підручних, Чап­ля викликав моїх сестер Тіну з Раєю до села. А там їх схопили й вивезли на хутір Зруби, де була пасіка Каленика. На подвір’ї сестер розділили: Раю завели до хати господаря, а Тіну – до сусіда. Обох дівчат піддали жорстоким тортурам: знущалися, катували, кололи багнетами й били до втрати свідомості. Наша матір серцем відчула щось неладне. Не дочекавшись дочок додому, вона пішла їх шукати. Знайшлися люди, які бачили, що їх повезли на хутір.
У один той вечір я водночас втратила свою родину – двох сестер і матір. Сестер закатували на смерть, а коли прийшла мати й наробила крику, то її задушили, бо стала свідком страшного злочину. Хоча про все, що відбувалося тоді на пасіці Каленика, ми дізналися значно пізніше. Тоді, коли зрадника Чаплю (руки якого по лікті були в крові) засудили, про смерть дочок і матері Ковальчуків розповіли ті, котрі, виконуючи його наказ, були в той вечір разом з ним.
Коли ж у той страшний вечір я приїхала з Глинська до матері, в хаті не було нікого. Тож лишила дитину в сусідів і пішла шукати матір із сестрами. До ночі я простояла у лісі, бо скрізь були засідки. Повернулася до сусідів із одними лише страшними здогадами, бо ані сестер, ні матері не знайшла.
До ранку перебула з дитиною у сусідів, а вдосвіта вони мене тихцем спровадили утікати до Глинська. Тіла найрідніших для мене людей похоронили чужі люди.
На цьому недоля нашої родини не завершилася. Коли повернувся з фронту мій брат Юрій, його заарештували й вивезли. Засудили за те, що не пішов на фронт і мого чоловіка. По десять літ вони відбували покарання в таборах Караганди. Чоловік повернувся у 1950 році. Через рік у нас народилася дочка Рая.

Це свідчення було записано Валентином Вишневським 20 січня 2007 року. Авторка цієї оповіді Любов Костянтинівна Хабатюк на сьогодні вже покійна. Покійні і її чоловік та двоє дітей – син Юрій та дочка Раїса. Проте діти цієї мужньої жінки варті того, аби бодай коротко про них розповісти. Адже батьки дали їм гарну освіту і виховали патріотами своєї землі. Син Юрій Хабатюк (1940 р.н.) по закінченню Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки (факультет «українська мова, література та історія») працював учителем у Мізоцькій ЗОШ, згодом – викладачем у Рівненському педагогічному інституті, закінчив аспірантуру Київського державного університету ім. Т. Шевченка, захистив кандидатську дисертацію. Писав вірші, залишив по собі кілька збірок. Помер у 1985 році. Похований у Глинську.
Дочка Раїса пішла шляхом свого брата. Вона закінчила той же Луцький педагогічний інститут і з 1974 року працювала учителем історії у П’ятигірській ЗОШ. У 1980-му році стала директором цієї школи. Неодноразово нагороджувалася почесними грамотами, мала звання «Відмінник освіти України». Пішли шляхом матері та невдовзі стали учителями і дві її дочки.
Трагедія цієї родини не тільки у тому, що з великого родинного дерева лишилися лише дві гілки. Найбільша трагедія – у тому, що багато років Любов Костянтинівна та її сім’я тамувала в душі пекучий біль гіркого розчарування й сум’яття. Бо, виходить, що матір із сестрами закатували «свої». За віщо? І кому після цього вірити? Гебістам, котрі відпровадили на каторгу її чоловіка і брата? Та попри все, Любов Костянтинівна і Федір Євгенович, який після повернення із таборів працював бухгалтером у Здолбунові, залишилися вірними самим собі. Свою батьківську любов до України передали своїм дітям і внукам.
Наша історія дуже складна й суперечлива. Особливо за останнє сторіччя. А найбільш заплутаний клубок суперечностей в нашому краї – це 1940-ві роки. Тут досі чимало незрозумілого, ідеологічно вивернутого радянською пропагандою. Не хотілося б, аби сьогодні нашу історію вивертали у другий бік, без попереднього ретельного вивчення та неупередженого переосмислення усіх подій.
Людмила МАРЧУК.

Додати коментар