Ось уже рік всупереч ухваленому згідно чинного законодавства рішенню міської влади пам’ятник Миколі Приходьку стоїть непорушно на Привокзальній площі у Здолбунові. Сподіваюся, триватиме це недовго… І що логічно, доцільно й цивілізовано, він займе місце в місцевому історико-краєзнавчому музеї. Не може погруддя співробітника НКВС бути візитівкою Здолбунова.
У травневій суперечці у Фейсбуку на цю тему кілька ботів спробували «робити погоду», прикриваючись історією та пам’яттю. Ви підніміть свою «п’яту точку» та відвідайте у Рівному на вул. Відінській галузевий архів обласного управління СБУ. Візьміть паспорт. Напишіть заяву. І у вас буде можливість побачити вповні, можливо відчути весь трагізм історії краю середини ХХ століття. Лише засуджених судами, «трійками», ОСО тут зберігається понад 25 тисяч справ. А це ж не папір, це тисячі людських життів…
У 2006 році вийшов перший том «Реабілітовані історією. Рівненська область». У травні цього року в Здолбунівському районному історико-краєзнавчому музеї відбулася презентація вже сьомого тому. Від третього тому тут подається іменний покажчик. Сьомий том закінчується буквою «п». Очевидно, матимемо ще три книги з анотаціями про засуджених. У кожному з томів до трьох тисяч імен і людських трагедій… Ці книги є в усіх бібліотеках району. Зайдіть і поцікавтеся. Можливо, знайдете когось зі своєї родини…
Вище йшла мова лише про тих, кого судили. В архіві Рівненського обласного управління поліції зберігаються ще до ста тисяч справ мешканців Рівненщини, яких не судили, а вислали в адміністративному порядку без суду і слідства в Казахстан, Сибір, Середню Азію. А це щонайменше 15 % населення краю. Підставою для виселення слугувало те, що хтось із родини перебував у повстанцях чи в інший спосіб допомагав їм, або ж через банальний наклеп.
Зрештою, зайдіть у Здолбунівський районний історико-краєзнавчий музей, де його директор Олег Тищенко і розкаже, і покаже: хто, як, за що, чому, скільки…
На захист пам’ятника Миколі Приходьку збіглися політична босота і тітушня, а також з десяток мешканців мікрорайону, все життя яких пройшло поруч з пам’ятником Приходьку. Останні, очевидно, керувалися бажанням нагадати про себе «забутих», повернути свої молоді роки та будь-що «насолити» владі.
Серед збирачів підписів за збереження пам’ятника учитель ЗОШ № 5. У першій школі «пахне» злодій і здирник. Про пані зі школи № 6 я писав у січні. Складається враження, що завідуючий відділом освіти та голова РДА на пару щось не те курять…
Микола Приходько у юнацькі роки.
У юності хлопець ні винятковими успіхами, ані дисципліною хлопець не відзначався
Микола Приходько народився 13 квітня 1920 року на околиці м. Здолбунів у родині, яка мешкала в будиночку поблизу залізниці, праворуч від залізничного переїзду на Здовбицю по вул. Окольній (з 1939 р. – Ф. Дзержинського, тепер – 8-го Березня).
Батьки Миколи – Тарас Панасович і Наталія Антонівна – працювали на залізниці. У 1923 році померла мама. Згодом батько одружився вдруге.
Ризький договір 18.03.2024 року юридично зафіксував, що наш край увійшов до Волинського воєводства Другої Речі Посполитої. Економічна політика польської адміністрації мало сприяла розвитку краю, розореного Великою та наступними війнами, що тривали до осені 1920 року. Звідси – бідність, безробіття, еміграція… Саме за таких обставин пройшло дитинство Миколи.
Фізично міцний, ініціативний Приходько серед товаришів користувався авторитетом. Навчався в семикласній «повшехній» школі ім. Тадеуша Костюшка. Тепер тут центр творчості дітей та юнацтва (вул. Шкільна, 1).
Відомо, що ані винятковими успіхами, ані дисципліною хлопець не відзначався. Воно й зрозуміло – «лютувала» педагогіка панської Польщі. По закінченні 4-х класів Микола пішов самостійно заробляти на хліб, що було звичною практикою для його незаможних однолітків. Підробляв у Глинську в чеха-лимаря. Згодом – візником у місцевого поліціянта Підгурського. «Злі язики» подейкували, що молодий Приходько мав проблеми з законом і вже на той час мав зв’язки з «двуйкою» (2-й відділ контррозвідки Другої Речі Посполитої).
Першого вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна. Польща, згідно з секретними протоколами пакту Молотова-Ріббентропа, мала зникнути з карти світу. Радянізація краю викликала наростаюче невдоволення. Микола Приходько сприйняв нову владу, її політику як крок до щасливого майбутнього.
Згідно з офіційною біографією часів СРСР, Микола пішов працювати вантажником на залізницю. Навчався у вечірній школі. За рекомендаціями комуністів Чугунова й Удовиченка подає заяву на вступ до ще невідомого молодіжного формування – комсомолу. Приходько – заштатний інструктор Здолбунівського райкому ЛКСМУ, контролер у клубі залізничників.
Навесні 1941 року Приходька призначили начальником постачання в одній із залізничних транспортних організацій. Складно уявити, що за неповних півтора роки юнак без освіти, розпочавши вантажником, виріс до керівника постачання транспортної організації на залізничному вузлі. Тут варто звернути увагу на кадрову політику періоду радянізації. Поряд із реорганізацією господарчих структур усунення (щонайменше) з керівних посад усіх політично неблагонадійних осіб і заміна їх «перевіреними» товаришами зі Сходу та місцевими активістами, що активно співпрацювали з НКВС.
Двадцять другого червня 1941 року Німеччина розпочала вторгнення в СРСР. За тиждень гітлерівці увійшли у Здолбунів.
Микола Приходько очолив одну з евакуаційних дільниць: займався відправкою вантажів. З останнім потягом залишив Здолбунів. Поблизу Славути гітлерівці зупинили потяг. Миколу з товаришами заарештували і під конвоєм повернули до Здолбунова.
Про розвиток подій дізнаємося зі спогадів Івана Приходька: «Коли зголоднілі гітлерівці зайшли до привокзальної їдальні в Здолбунові, за допомогою кухаря Наташи [Наталії Петрівни Волошинської – В. О.] Миколі з товаришами вдалося втекти. Діставшись фронту, він перепливає р. Тетерів і потрапляє в розташування радянських військ, а потім у Пензу». У повісті Дмитрія Медведєва «Сильні духом» про полон і втечу жодного слова, лише: «Доля закинула Приходька в Пензу».
У Пензі Приходько працював завгоспом-комірником радгоспу № 24 Пензенського райтрансторгхарчу. Навесні 1942 року НКВС направив Миколу до Москви.
Рівне гітлерівці зробили столицею України. Тут розмістилися резиденція рейхскомісара України і гауляйтера Східної Прусії Е. Коха та установи окупаційної адміністрації. Управління розвідки НКВС вирішує направити у район спецзагону НКВС і Миколу Приходька. Керівне ядро склали кадрові офіцери НКВС. Командир – майор НКВС Дмитро Медведєв. А також іспанці, які прибули у СРСР після поразки у громадянській війні, та мешканці регіону, які співпрацювали з НКВС, де передбачалася діяльність загону.
Перша група десантувалася у травні 1942 року. 25 липня – сьома група. Склад: М. Кузнєцов (для абсолютної більшості він – Микола Грачов), М. Приходько, М. Гнидюк, Б. Сухенко, П. Голуб та лейтенанти Соколов і Волков.
Микола брав участь у засідках. Під час однієї з рухомих засідок (на фурманках) на шосе Рівне-Костопіль у формі та з пов’язками шуцполіцаїв на чолі з лейтенантом Паулем Зібертом (М. Кузнєцов) підірвали «опель-адмірал» і полонили двох офіцерів зв’язку: графа Гаана, начальника відділу зв’язку рейхскомісаріату та імперського радника зв’язку Райса з Берліна. Серед документів – топографічна карта з шляхами сполучення й лініями зв’язку гітлерівців в Україні, Польщі й Німеччині. Завдяки документам і свідченням полонених отримано відомості про точне розташування ставки Гітлера «Вервольф» поблизу Вінниці.
Через місяць після прибуття керівництво поставило М. Приходьку завдання відвідати Рівне і Здолбунів. Микола найперше вирушив до тітки Ганни в Орестів. Вона відвела Миколу в Рівне до старшого брата Івана, який працював начальником хлібопекарні. Відбулася складна розмова. Іван погодився співпрацювати.
У Здолбунові Приходько відвідав родину старшої сестри Анастасії. Вона з чоловіком Михайлом Шмерегою мешкала на тодішній околиці містечка (тепер вул. І. Франка, 1).
У листопаді 1942 року вперше відвідав Рівне М. Кузнєцов. За документами – лейтенант П. Зіберт, віртшафтофіцер, займався заготівлею продуктів у Людвипільському й Клесівському гебітах.
Згодом Кузнєцов «осів» у Рівному. Для зв’язку на хуторі за двадцять кілометрів від міста обладнали «зелений маяк». Тут передавали інформацію з «лісу» і навпаки. Пакети від спецзагону до «маяка» доставляв один кур’єр, а до Рівного – інший. Пішки, велосипедом чи кіньми курсував між містом та «маяком» і в зворотному напрямку Приходько.
Двадцять першого лютого 1943 року Микола привіз повідомлення від Кузнєцова. Вранці наступного дня з пакетом відбув до Рівного. З села Козлин їхав кінною підводою, а при виїзді на шосе Тучин-Рівне між селами Нова Українка і Великий Житин його зупинив пікет фельджандармів і поліцаїв. Перевірка документів пройшла без проблем. Однак один із поліцаїв вирішив оглянути підводу, де під сіном були автомат і гранати. Микола, випередивши ворогів, відкрив вогонь. Зав’язався швидкоплинний бій. Поранений М. Приходько погнав коней по шосе до Великого Житина. Але назустріч їхала вантажівка з жандармами. Микола зістрибнув у кювет, знищив папери і відстрілювався доки вистачало сил…
Так загибель М. Приходька описана у книзі «Сильні духом» і дубльована в художніх фільмах. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26.12.2023 р. М. Т. Приходьку присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).
Чому Приходька знають тисячі?
У 1960-х роках, за участі І. Приходька, відбулася ексгумація і перепоховання решток Миколи на цвинтарі по вул. Дубенській у Рівному. Незабаром на Привокзальній площі Здолбунова відкрили пам’ятник М. Приходьку. Скульптор – працівник паровозного депо Олег Лебедєв.
РМ УРСР постановою № 174 від 23.03.2024 р. присвоїла ім’я Героя Радянського Союзу М. Т. Приходька Здолбунівській середній загальноосвітній трудовій політехнічній школі № 1. Здолбунівська міська рада депутатів трудящих змінила назву вул. Осада (нині – Паркова) на вул. М. Приходька. Невдовзі через незаселеність Осади, її віддаленість (тоді околиця), чи з інших міркувань відбулося ще одне перейменування. Іменем М. Приходька назвали одну з центральних вулиць – Паркову (за СРСР – Парк Жовтневої революції).
Чи не тому радянського героя Приходька знають тисячі, а, наприклад, українського патріота Маслова – одиниці. А життєвий шлях родини Маслових ХХ століття – матеріал для сценарію українського фільму чи серіалу… Судіть самі.
На жаль, архітектор Леонід Миколайович Маслов широкому загалу не відомий. Знають про нього одиниці, а щось, десь, колись чули щонайбільше десятки здолбунівчан. Не відомо, чи перетиналися шляхи-дороги Маслова з Приходьком. При цьому до смерті Л. Маслова (як і його батьків) доклала зусиль НКВС, в якій служив М. Приходько.
Формат статті не дозволяє деталізувати вищеозначену тезу. Читач може відкрити книгу Д. Медведєва «Сильні духом» (К.: «Молодь», 1975), де, наприклад, на 267-270 сторінках з пафосом описано, як за наслідками вбивства М. Кузнєцовим імперського радника фінансів Геля (тут сталася помилка: Кузнєцов мав стріляти в заступника Коха Даргеля), гітлерівці заарештували й розстріляли 38 «відомих українсько-німецьких [!] націоналістів». Адже Кузнєцов «випадково» на місці вбивства «залишив» портмоне з чималою сумою банкнот і золотих червінців (для певності) та документами ОУН…
Леонід Миколайович МАСЛОВ.
Леонід Маслов - архітектор, дослідник, патріот
У когорті дослідників української архітектури п. п. ХХ ст. вирізняється волинський архітектор Леонід Маслов (17.04.1909-17.08.1943 рр.). Він започаткував дослідження української дерев’яної церковної архітектури Волині, Холмщини, Підляшшя та Лемківщини, першим серед професійних дослідників української архітектури Волині часів Другої Речі Посполитої публікував свої праці українською мовою. Життєві шляхи і самого Леоніда Маслова, і його родини тісно пов’язані з Волинню і містом Здолбунів.
Батько Леоніда - Микола Васильович Маслов - народився у 1880 р. у м. Лубни на Полтавщині. Навчався у Петербурзі на юридичному факультеті. Був активістом Української студентської громади в Петербурзі, за що його позбавили права проживати в Україні…
У 1917 р. Маслови переїхали до Києва, де М. В. Маслов був призначений на посаду директора канцелярії Малої Ради.
Після поразки УНР у 1920 р. родина виїхала до Польщі, оселилася у Вроцлавеку, що неподалік Варшави. Згодом Маслови переселилися до Луцька. Там Микола Маслов займався адвокатською практикою, відстоюючи інтереси українців, а також політичною діяльністю: входив до керівних структур Волинського Українського Об’єднання (ВУО). У 1928-1935 рр. він - сенатор від Волині польського сейму 3-4 скликань, з 1938 р. - заступник сенатора 5-го скликання. Декретом Міністерства релігійних визнань і освіти від 2.06.2023 р. М. В. Маслова призначили державним управителем маєтку Луцького православного братства Чесного Хреста. Також п. Микола - голова Українського театрального товариства і член правління Українського клубу «Рідна хата».
Восени 1939 р. Миколу Маслова, серед інших, заарештували співробітники НКВС, а в 1940 р. вивезли в Казахстан, де він за два роки, у 1942-му, помер. За іншими відомостями, його розстріляли в сумнозвісній Биківні під Києвом.
Мама Леоніда - Віра Михайлівна Маслова (Лазарєва) народилася у 1885 р. у Вінниці. У 1931-1937 рр. вона - член управи ВУО. Трагічну долю Віри Михайлівни засвідчує відповідь на запит дружини Леоніда Маслова Євгенії. Архівна довідка від 28.08.2023 р. з Генпрокуратури Республіки Казахстан: «...громадянка Маслова Віра Михайлівна 1940 р. вислана з м. Луцька як соціально-небезпечний елемент у Павлодарську область Баянаульський район с. Майкаїн, де проживала на ЦЕС «Майкаїнзолото». 18.07.2023 р. заарештована. 1.12.2023 р. засуджена Судовою колегією з кримінальних справ Павлоградського обласного суду за статтями 58-2-10 ч. 2 і 58-11 КК РРФСР на 10 років «с поражением в правах» за пунктами «а», «б», «в» ст. 31 КК РРФСР на 5 років. Померла у Карагандинському таборі 14.09.2023 р.».
У 1929 р. Леонід Маслов закінчив природничо-математичний відділ гімназії у м. Вроцлавек. Згодом - студент відділу архітектури Краківської політехніки. Двічі проходив практику в магістраті Луцька: у 1931 р. - при дирекції публічних робіт, у 1933-1934 рр. - на реставраційних роботах Луцького замку, де проводив дослідження, пов’язані з архітектурою замку.
Про захоплення Маслова пам’ятками архітектури та сумлінне набуття професійних знань свідчать його статті в «Українській Ниві» (№ 25, 26 за 1934 р.) «Пам’ятки архітектури старого Луцька». У першому з цих дописів йдеться про замок Любарта, про спільні риси Луцького замку з іншими фортифікаційними спорудами Галицько-Волинської держави. У другому - про давні храми Луцька. Текст закінчується «далі буде», але продовження не публікували. Це пояснюється політичними чинниками: польські державні іституції, м’яко кажучи, не були прихильниками публікацій українською мовою про українську історичну спадщину на Волині.
Леонід Маслов з Анатолієм Дублянським, який у 1934 р. опублікував книгу «Луцьк. Історичний нарис», започаткували відродження на Волині україномовного викладу досліджень архітектурної спадщини - прагнули популяризувати українську культуру. І цим протиставили себе офіційній Варшаві. Протистояння це тривало до вересня 1939 р. При цьому Леонід Маслов став першим професійним архітектором, котрий публікував свої праці українською.
У 1935 р., опісля складнощів з «Українською Нивою», Леонід Маслов публікує статті в місячнику «Znicz» («Священний вогонь»), що виходив у Луцьку: «Boznica w Lucku», «Cerkiew Iwana Bogoslowa w Lucku», «Cerkiew na Czernczycach».
По закінченні навчання у політехніці, у період вересень 1935-го-січень 1937-го, Маслов працював заступником керівника робіт на будівництві повітового староства в Любомлі, збирав матеріали з архітектури, співпрацював з Народним музеєм Львова і багато писав. У своїй статті «Naukowa wycieczka Tarasa Szewczenki na Wolin» детально описав роботу Т. Шевченка у «Временной комиссии для разбора древних актов» та його перебування на Волині.
У 1936 р. дві статті молодого інженера-архітектора вийшли у часописі «Життя і знання». Згодом, у 1937 р., Леонід Маслов сконтактував з видавництвами Львова. Так, місячник «Наша Батьківщина» (редактор Степан Васильович Щурат) опублікував його статті «Старі муровані божниці Волині»
(№ 3), «Церква св. Трійці в Межирічі Острозькому»
(№ 6), «Дві церкви на Козацьких могилах» (№ 11), а журнал «Наша культура» - статтю «Любартів замок у Луцьку».
У травні-червні 1937 р. український мистецький гурток «Спокій» у Варшаві, Луцьку, Рівному та Кременці організував виставки. Їх комісарами були популярний художник-графік Ніл Хасевич та інженер-архітектор Леонід Маслов, який демонстрував тут і свої проекти та заміри архітектурних пам’яток.
Того ж року Л. М. Маслов перейшов на посаду секретаря техвідділу міської управи Луцька, а 17 жовтня став будівельним референтом у міській управі Рівного. Будівельними рефентами тоді називали головних архітекторів міста.
Крім того, Леонід Маслов брав участь у різноманітних виставках і конкурсах архітектурних проектів. Зокрема у конкурсі Спілки архітекторів Речі Посполитої 1937 р. на проект костелу в Яновій Долині. А проект, виконаний спільно з Юзефом Анджеєвським, придбали зацікавлені замовники. У травні 1938 р. Л. Маслов - учасник ХІ виставки українського мистецького гуртка «Спокій» у Варшаві.
Проектна праця дещо відірвала архітектора Маслова від досліджень з історії архітектури. Але нам відома його публікація 1938 р. «Замок у Кременці» («Наша Батьківщина», № 1).
У 1939 р. при часописі «Наша Батьківщина» Степан Щурат започаткував «Квартальник Нашої Батьківщини». Серію цю відкрила монографія Л. Маслова «Архітектура Старого Луцька».
Наприкінці 1937 року Леонід Маслов познайомився з Євгенією Дублянською, донькою двоюрідного брата Анатолія Дублянського. Леонід, який нещодавно переїхав до Рівного, винаймав кімнату в оселі Полікарпа Бульби (у 1941-1944 рр. - бурмістр окупованого гітлерівцями Рівного) – голови батьківського комітету Рівненської української гімназії. Євгенія ж у 1935 р. закінчила цю гімназію та часто приїздила до своїх шкільних подруг, зокрема до будинку П. Бульби. Як згадувала Є. Дублянська, її найперше зацікавила бібліотека Л. Маслова. Тоді саме вийшли книги Ю. Косача, У. Самчука, О. Теліги. Українські видання коштували дорожче, ніж польські. Євгенія частенько просила книги у молодого архітектора. Поволі й зав’язалося ближче знайомство.
Одруження Леоніда і Євгенії
На початку 1939 р. у Луцьку, де мешкали батьки Л. Маслова, Євгенія і Леонід заручилися, а другого червня - одружилися. У пошлюбну подорож молодята поїхали до Кременця й Почаєва. Леонід багато фотографував, цікавився українським бароко, збирав старовинні книги.
Батько Євгенії - Іван Петрович Дублянський - кременецький міщанин, у 1917 р. придбав у Здолбунові будинок і переїхав туди з родиною. Він мав пристойну технічну освіту: до і під час Великої війни працював машиністом на залізниці. Але не міг змиритися з переходом Волині до Польщі. Пані Євгенія згадувала, як її батько казав, що голодуватиме, але полякам не служитиме, а також, що до польської школи дітей не віддасть.
Родинний будинок. Фото 2011 р.
Мама Євгенії - Анна Дублянська (Мазанек) - донька чеських колоністів, які оселилися у Здолбунові.
До початку Другої світової Леонід Маслов керував будівництвом нової школи у Рівному на Волі.
У вересні 1939 р. грянула війна. Ось як запам’ятався той час Євгенії Масловій (за спогадами 1989 року): «Прийшов нещасливий вересень 1939 року. Прийшла «совєтська» влада. Арештовувала українську інтелігенцію за тими ж списками, за якими польська поліція переслідувала нашу «підозрілу та неблагонадійну молодь», а також стару еміграцію. Батько Леоніда - Микола Васильович заарештований ще у вересні 1939 року і пізніше вивезений у напрямку Києва. Відтоді про нього жодної звістки. В тім часі я приїхала до них. Віру Михайлівну вивезли весною чи на осінь 1940 р. у табори, звідки вона також не повернулася.
Чоловік працював інженером, я трохи працювала в торговельній школі. Та в мене весь час була думка: треба кудись тікати, бо я цього не витримаю, я тут задихнуся. А Леонід не хотів нікуди рушати. Тут трапилася пригода. Большевики заарештували мого товариша, якого тягали ще раніше поляки. Він студіював право. Приїхали до нього з обшуком вночі й забрали. До нас вдосвіта прибіг його брат і сказав, що енкаведисти знайшли під час обшуку фото і казали: «Ага, оце Маслов, треба над цим задуматися». Коли ми зважили, то Леонід погодився, що ми таки мусимо тікати. Після того ми вже не ночували вдома, всіляко остерігалися». (Див.: Маслова-Дублянська Євгенія. Спогади про дружина. - Одне надійне життя. - Луцьк: «Твердиня», 2009. - С. 31).
Напередодні Нового року, долучившись до групи, Маслови рушили на Білосток. Поблизу кордону потрапили до рук радянських прикордонників. Прізвище Маслов видалося їм підозрілим («Это или шпион, или у него «белые хвосты».). Їх завернули назад. Але через кілька днів утікачі за допомогою поляка-провідника та за чималу плату все ж таки дісталися іншого берега. Там їх затримали німці.
Подружжя прибуло у Варшаву, але знайомих там уже не було. Місто - без світла, води, тепла. Маслови подалися до Кракова, де й мешкали з лютого 1940-го до вересня 1941 р.
Леонід Маслов працював за спеціальністю з поляками. Проектував церкву для села Команча на Лемківщині. У вільний час фотографував, міряв, змальовував церкви, описував їх історію. Результат - невеличка книжка «Дерев’яні церкви Холмщини та Підляшшя», що у 1941 р. вийшла друком в Українському видавництві Кракова.
У вересні 1941-го Маслови повернулись у Здолбунів, до батьків Євгенії. Леонід працював інженером і викладав у Рівненській будівельній школі, спілкувався з науковцями та видавцями Києва та Львова. Отримав нагороду за участь у конкурсі на кращий проект меблів із застосуванням народних мотивів (Львів).
У 1942-1943 рр. видання «Пробоєм» (Прага) опублікувало статті Л. Маслова «Як Москва нищила українську архітектуру», «З волинських архітектурних пам’ятників», «Про святу Софію київську», «Юрій Нарбут» та «Волинські замки». Мета цих дописів знову ж таки популяризація української історико-культурної спадщини, звеличення досягнень української культури. У такий спосіб - пером і малюнком - Маслов боровся за національне майбутнє свого народу.
Вночі 17 липня 1943-го до будинку Дублянських у Здолбунові увірвалися гестапівці. Леоніда Маслова та Івана Дублянського забрали до рівненської в’язниці, залюдненої українською міською та сільською інтелігенцією.
І. Дублянського відпустили. А от життя молодого, повного сил і творчих задумів Леоніда Маслова гітлерівці обірвали 17 серпня 1943 р. в урочищі Видумка (тепер - вул. С. Бандери, неподалік перехрестя з вул. Д. Галицького).
В умовах російського, польського, радянського й німецького окупаційних режимів Леонід Маслов очолював дослідження української архітектурної спадщини. Він опублікував лише частину своїх студій. Один з його архівів (фото, записи, заміри, креслення) лишився у покинутій хаті в Здолбунові.
За свій короткий вік Леонід Маслов довів, що всупереч обставинам, сенс життя найперше в наполегливій праці на користь Батьківщини. Трагедія долі Леоніда Маслова в тому, що попри його палку любов до прабатьківської землі, не був він потрібен ані СРСР, ані гітлерівській Німеччині, від чиєї волі залежало, жити йому й творити, чи бути розстріляним в якості заручника в числі сотень і сотень інших волинян. Здебільшого теж нам мало відомих, чи й не відомих зовсім…
* * *
Першого вересня 1943-го Євгенія Маслова, котрій також загрожував арешт, з мамою - Анною Дублянською та півторарічною донечкою Вірою поспіхом залишила Здолбунів. У 1945 р. вони осіли в Карлових Варах. У 1996 р. пані Євгенія відвідала Волинь, померла – 23 листопада 2004 р.
У травні 2009-го донька Леоніда Маслова Віра Руфер з чоловіком уперше від 1943 р. побувала у рідному місті - Здолбунові. Відшукала й будинок по вул. Грушевського (трошки вище перехрестя з вул. Зеленою), в якому народилася. Пані Віра нічого не просила у власників колишньої оселі Дублянських-Маслових. Лишень дозволу, щоб сфотографуватися біля двох могутніх смерек у дворі, які пам’ятала молодими деревцями чи то з дитинства, чи то з маминих розповідей…
Володимир ОСТАПУК,
м. Здолбунів.
Коментарі друкуються тільки за попередньої модерації.