Поняття «здоровий глузд», як і те, що розумна мисляча людина має ним керуватися, усім зрозуміле. Проте, панове, погодьмося із тим, що насправді ми здебільшого здоровим глуздом не керуємося. А чим? – спитаєте. Соціальними стереотипами! – відповість вам будь-який психолог. І це справді так. Соціальні стереотипи, як шаблони мислення і поведінки людей, міцно вкорінюються в нашій свідомості і людина автоматично думає і діє так чи інакше.
До чого я все це веду? Щоб підкреслити відому істину: ніякі декларації чи навіть закони до змін у суспільстві не призведуть, поки не зміняться внутрішньо самі люди, не поміняються їхні стереотипи мислення й поведінки. Якщо ми звикли класти на прийомі в лікаря невеличкий хабарчик, а той лікар звик брати, то гадаєте, завтра вже цього не буде? Буде. І у лікаря, і у вчителя чи викладача, і у чиновника – скрізь.

Ми, газетярі, маємо свої складені за роки стереотипи. Як і всі люди. Як і ті чиновники, від яких ми в процесі роздержавлення маємо дистанціюватися, щоб ми собі були незалежні, а вони собі. Проте кожен залишається таким, яким він був раніше. Тож не може все змінитися одним махом. Ще коли планувалася ця реформа роздержавлення ЗМІ за часів президента Ющенка, то експерти передбачали, що у результаті реформи найгірше почуватимуться районні газети. З одного боку, рекламний ринок у районах не настільки насичений, аби такі видання, як наша газета «Нове життя», мали змогу вийти на самоокупність. З іншого боку, районки завжди виконували і мають виконувати важливу соціальну функцію. Адже в обласних газетах далеко не завжди знаходиться місце для висвітлення проблематики маленьких районів.
Так і сталося. Влада перестала нас фінансувати, а ми про події району (так чи інакше з діями влади пов’язані) все одно мусимо писати. І зміна назви з просто редакції на ТЗОВ Редакція нічого не дає. Є ряд тем – освіта, культура, соціальна сфера, просто події, за висвітлення яких редакції ніхто не сплачує ані копійки. При маленькому тиражі (ледве сягає 1300 примірників) надходжень за оголошення, подяки, вітання, співчуття, які несуть до редакції прості читачі – не вистачає навіть на сплату комунальних чи придбання того ж самого паперу на підготовку газети до друку.
Ми опинилися в складній ситуації. Нам потрібно укладати договори про співпрацю – поінформування про їхню діяльність з усіма державними структурами, а з бізнесом працювати як із рекламодавцем. Проте державні структури неохоче йдуть на підписання договорів, в результаті яких газеті треба сплачувати певну фіксовану суму. Вони ізолювалися від преси, створили свої сайти і тепер навіть прес-релізи шлють рідко і на події теж не особливо запрошують.
Досвід сусідніх країн, тієї ж Польщі, свідчить, що газета не може бути кинута отак на поталу і на виживання. Газета повинна мати інвестора. І чим потужніший цей інвестор, тим більшим є шанс створити справді вільне та об’єктивне видання, яке не буде залежати від підписання договорів із владою, а журналісти, як представники незалежної преси матимуть право з’явитися на будь-яку подію, спостерігати її, робити знімки, брати коментарі в будь-яких осіб – бажаних для влади чи ні – й висвітлювати події чесно й неупереджено.
Друга болюча точка – це те, про що ми вже інформували. Питання бази, приміщення, в якому багато років розташована редакція. Експерти передбачали ризик втрати можливості приватизації комунальними ЗМІ їхнього майна та приміщення. А в умовах оренди ці ЗМІ знову ж таки залежать від влади, їхньої думки, знову ж таки стереотипної. Та й редакція районної газети «Нове життя» стереотипно не втримала свого приміщення, не приватизувала, бо члени колективу, який опинився на межі виживання, стали звільнятися й керівництву газети начебто нічого й не залишалося більш мудрішого, як залишити приміщення в комунальній власності. Тепер же редакція залежить від стереотипного мислення районної адміністрації. А влада думає – вигідно їй підписати газеті договір оренди на пільгових умовах чи ні? Влада, мислячи старими стереотипами, навіть дозволяє собі пальцем редакції показувати: а для чого це вам так багато території? Кожне розлучення має своє наслідки. Вже приходила провладна комісія, щоб поміряти наші редакційні території. Має прийти інша, а може ще й не одна. А коли подумати, то на яких підставах? Адже згідно закону приміщення має бути передане редакції або ж віддане на багато років у безоплатну оренду і владі до незалежного видання зась. Але між тим, що має бути, і тим, що є – різниця істотна. Бо ж у всіх свої стереотипи.
В цій складній для нас ситуації ми змушені звертатися як до здорового глузду влади, так і до громади: підтримайте нас, люди. Передплатити газету може кожен. Це невеликі кошти. Коли ж доведеться підтримувати вас, простих людей, тоді ви згадаєте про нас і матимете до кого звернутися. Газету районну не замінить жодне – ні обласне, ні, тим паче, – всеукраїнське видання чи інтернет-ресурс.
Людмила МАРЧУК,
головний редактор.

Додати коментар