Працівники Здолбунівського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді щотижня виїздять на села, де відвідують так звані проблемні чи неблагополучні родини. У кожній родині своя ситуація і сімейні конфлікти вирішуються по-різному. Ця реальна історія лише одна із сотень подібних. Може комусь вона допоможе в прийнятті рішення у своїй ситуації.

На що тільки не готова піти жінка заради збереження сім’ї та задля дітей! Звісно, з цього правила є чимало винятків, бо жінки бувають всякі, як зрештою й чоловіки. Проте психологи пояснюють, що коли будь-яка людина тривалий час перебуває в становищі, де її безупинно гноблять – б’ють і принижують, психологія жертви стає її єством, глибоко вкорінюється. Тож навіть коли така жінка і звертається за поміччю до інших людей чи до соціальних служб, це не означає, що вона пораду почує й до неї дослухається. У пригніченому стані людина стає безпорадною й не бачить виходу навіть у простій, як для стороннього ока, ситуації.

Працівники районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді (директор Тетяна Павлова) відвідують так звані проблемні чи неблагополучні родини, консультують і надають посильну допомогу. Якусь сім’ю треба помирити, а якусь людину підштовхнути до того, щоб вона переосмислила своє життя й сама зрозуміла, що коли не піти на розрив з безпросвітним п’яницею, то буде скаліченою не одна доля, – бо ж жінка не сама, а з дітьми.
Назвемо цю жінку Вірою, з етичних міркувань не варто розголошувати її справжнє ім’я. Ситуація ж типова: чоловік-п’яниця у нетверезому стані глумиться та чинить фізичне насильство над власною сім’єю. Ситуація не катастрофічна, адже у Віри є батьки і половина приватного батьківського будинку належить їй. Проте чи може Віра туди повернутися? Каже, що ні, бо пішла заміж попри волю батьків. Батьки, що не дочекалися від дочки порядного зятя, не пробачили їй того, що проявила непослух.
Нелегко було Вірі самій двох дітей піднімати. До батьків – ані ногою, а чоловікові обіцянки знайти добре оплачувану роботу так і залишилися обіцянками. Навіть коли знаходив якусь роботу, то до першого запою… Тож сім’я перебивалися дрібними підзаробітками. Та й ті жалюгідні гроші Петро спершу віддавав дружині, а згодом потроху забирав – то на цигарки, то на пляшку. Тож єдині кошти, якими Віра могла розпоряджатися, як господиня і матір – це були «дитячі». За них сім’я і жила. Як дитячі виплати припинились – розпочалися важкі часи. Мала б Віра бодай подругу, було б, може, легше. Проте, як вийшла заміж, так і подруги десь пощезали – Петро відгородив її від усього світу. Та й сама вона не сильно до подруг рвалася: намагалася стати гарною й вірною дружиною, люблячою і дбайливою матусею, тож повністю присвятила себе сім’ї. Колись, було, про вступ до вишу мріяла – хотіла стати лікарем. Та Петро сказав: «Воно тобі треба? Головне в житті – це сім’я. Мені треба, щоб дружина удома була». Тож Віра послухала чоловіка й згодом за хатніми клопотами світу білого не бачила.
Згадала жінка про частину батьківського будинку, яка по праву належала їй лише тоді, коли після чергової сварки з Петром все більше стала схилятися до думки про втечу з його дому. Відважилася й таки звернулася за поміччю, за порадою до працівників районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді. Розповіла працівницям центру і про половину батьківської хати, куди сама поїхати не наважувалася. Коли б були ласкаві працівники центру та хтось поїхав з нею... Почули. Поїхали. І що побачили? Вірині батьки тим часом доччину половину будинку заселили квартирантами. Дарма, що то якісь родичі, проте все одно квартиранти. В домі безлад, бруд. Подивилася на все теє Віра, почула ще раз батькове: «А я тобі казав!» – та й вирішила, що тут їй не місце. Їй з дітьми не буде тут затишно. Буде вислуховувати докори все життя. Працівники Центру вирішили дати жінці час на роздуми, залишивши їй номер телефону та з тим і поїхали.
Цей номер Вірі знадобився. Не раз вона зверталася до Центру в критичних ситуаціях: коли вчергове її бив чоловік, або ж коли потрібно було влаштувати в садочок дитину. Проте жінка ніяк не могла наважитися на розрив з чоловіком. Працівники Центру втрачали зв’язок з нею на місяці: то вона появлялася, дзвонила, плакала в трубку, просила допомогти, проте, тільки-но клімат в сім’ї теплішав, Віра знову зникала.. Обговорюючи ситуацію цієї жінки, працівники центру прийшли до висновку, що жінка невпевнена в собі, боїться, що сама не справиться, не дасть ради з двома дітьми, боїться чоловікового гніву й розправи над нею. А друге, чого ще боїться, то це людського осуду та поговору. «А що люди скажуть!» – не раз повторювала вона.
З нового 2018 року Віра вирішила влаштувалась на роботу, щоб так не залежати від чоловіка. Стала працювати продавчинею в магазині, проте захворіла дитина, пішла на лікарняний раз-другий тож скоро їй сказали: «Пошукай щось інше. Ти нам не підходиш». Як звільнилась, то й сама захворіла, бо остаточно втратила надію в себе. У повному відчаї жінка знову ж таки подзвонила до працівниці Центру.
Запропонували жінці кімнату в центрі соціально-психологічної реабілітації. Кожна жінка, яка терпить насильство в сім’ї, може переселитися туди з дітьми і проживати там якийсь термін – до трьох місяців безкоштовно. Тож радили Вірі скористатися цією можливістю, пожити, оговтатися від щоденних стресів і вже у більш врівноваженому стані прийняти рішення, як жити далі – повернутися в сім’ю чи подати на розлучення.
Віра не зразу була готова прийняти цю пропозицію. Минув місяць. Проте настав момент, що допекло до краю, ухопила в сумку що найнеобхідніше, зібрала дітей та й поїхала то того гуртожитку. Згодом працівники Центру допомогли їй знайти прийнятну роботу з неповним робочим днем.
Безвихідних ситуацій не буває. Буває часто тільки таке, що у скрутній стресовій ситуації ми його не бачимо.
Як дали Вірі в руки ключі, показали кімнату, якось не по собі стало їй відразу, було незвично і боязко. Проте меншого синочка відразу влаштували до садочка, старшого – до школи. Дитина стала спокійнішою, врівноваженішою і успіхи в школі стали кращі. А як знайшла жінка собі роботу, зрозуміла, що тепер ніхто не забиратиме в неї її заробіток, не гнобитиме її, не битиме по обличчю, то як полуда сповзла з її очей: чому ж вона так довго терпіла знущання над собою, наругу над людською гідністю?
В гуртожитку зустріла Віра і подругу по нещастю. Настя мала подібну долю, втекла від чоловіка-п’яниці з трирічною донечкою. Сиділи жінки вечорами й повкладавши малечу спати, ділилися сокровенним жіночим – і плакали, і раділи, що зуміли вийти з глухого кута. Вирішили, що легше буде на перших порах зняти квартиру на двох, а згодом – життя покаже. Так і вчинили. Підшукали трикімнатну квартиру, яка їм сподобалася, підійшла по квартирній платні і скоро переїхали туди зі своїми дітьми.
Представники Центру соціальних служб зустрілися з Вірою вже по тому, як вона більш-менш облаштувала своє життя на квартирі. Це була зовсім інша жінка. Вона була причепурена, підфарбована, мала зачіску і чи не вперше за всі зустрічі працівниці Центру побачили на обличчі жінки усмішку. До Віри повернулася віра в себе. Вона повірила, що у неї є майбутнє, що вона – красива і розумна, а головне – сильна жінка, яка спроможна здолати тимчасові труднощі ради того, щоб стати щасливою.
Жінка повідомила, що рішення прийняла і воно остаточне: до чоловіка-п’яниці вона більше не повернеться.

РS. До Здолбунівського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді може звернутися кожен, у кого створилася кризова ситуація, в якій людина без допомоги ззовні безпорадна.
Марина ЄВТУШОК.

Додати коментар