Народи бездержавні завжди опинялися по два боки барикад. Українці в Другій світовій – не виняток.

Відзначення Дня пам’яті та примирення у Здолбунові.

Восьмого травня в Україні й на Рівненщині за європейською традицією відзначали День пам’яті й примирення, а 9-го – традиційний День перемоги над фашистською Німеччиною – за старою радянською традицією.

І знову цього року, як і в попередні роки не обійшлося без сутичок через заборонену радянську символіку. Знову ж таки проявився поділ на тих, хто воював з фашизмом, будучи в радянських партизанських загонах та у складі Радянської армії і їхніх прихильників, а з другого боку – тих, хто воював з фашизмом у лавах УПА та їхніх прихильників, чиї родини пережили радянські репресії й особисті родинні втрати вже з боку тих, хто називає себе переможцем над фашизмом.
Це поділ різнополюсний, непримиренний, це дві світоглядні позиції, які особливо вияскравлюються й випирають, проявляються в сутичках і конфліктах то в одному, то в другому населеному пункті – як не в Одесі, то у Дніпрі чи в Києві.
День примирення в Україні насправді примирення не приніс. І щороку ці сутички повторюються. Як же нам в Україні примиритись? Що нас примирить? Чи можливо це?
В ці дні чимало було на різних телеканалах круглих столів, у яких брало участь чимало людей, істориків та політологів, добре у цій темі обізнаних. І думка, яку тут висловлю, прозвучала не з одних вуст. Вона проста, але це і є той підхід до розуміння одне одного, а відтак і до примирення. Нам треба передусім усвідомити те, що Україна донедавна належала до народів бездержавних – не мали українці під час Другої світової війни своєї держави.

Доля всіх бездержавних народів така, що представники одного народу опиняються по два боки барикад не тому, що вони так хочуть, а тому, що їх змушують. Для нас, представників Західної України – Волині й Галичини – Друга світова насправді розпочалася не 22 червня 1941 року, а 1 вересня 1939 року, коли нацистська Німеччина напала на Польщу, а Гітлер зі Сталіним уклали пакт Молотова-Ріббентропа й розділили сфери впливу. Тоді Україна західна пережила два страшні роки радянської окупації, внаслідок якої тисячі українців були репресовані, начисто пограбовані й чимало родин з малими дітьми були вивезені на «білі ведмеді», як тоді казали в народі.
Коли на східній та центральній Україні вже з 1920-х років до початку 1940-х виросло ціле покоління, виховане в радянських комуністичних ідеалах, цим ідеалам чимало людей вірило й у 1941-му пішло на фронти помирати «За Родіну! За Сталіна!», то чи було готове помирати за невідомо чию «родіну» покоління західних хлопців, які виросли в зов­сім інших умовах, цінностях та ідеалах? Тим паче, чи було воно готове вмирати за Сталіна, коли побачило, що червона влада зробила з їхніми братами, сестрами, батьками, сусідами? Адже початок вторгнення фашистської Німеччини в червні 1941 року на територію Радянського Союзу, в тому числі й на територію Галичини, Волині й Рівненщини назавжди закарбувалося в пам’яті відкриттям факту масових розстрілів у тюрмах західноукраїнських міст – в Дубні, Рівному, Луцьку, Кременці, Львові…
Те, що люди побачили, відчинивши в’язничні камери, привело до оніміння від картин побаченого, важко було уявити, які звірячі тортури були застосовані до мирних людей – студентів, вчителів, лікарів, юристів, священиків, господаровитих селян. Ось тому західні українці й вийшли вітати німецьке військо, наївно сподіваючись, що агресор європейський не допустить подібного поводження з людьми й навіть допоможе встановити українську державу. Хоч ці наївні сподіванки скоро минули після перших же арештів українських націоналістів, збору продуктового контингенту та вивозу молоді до Німеччини й те ж саме населення, яке в 1941-му цього агресора вітало, розпочне з ним боротися силою зброї.
А ті вихідці з нашого краю, які волею долі опинилися в радянських партизанах чи у Радянській армії, також навряд чи пішли туди свідомо. Так склалися обставини. У свій час я записала спогади в уродженця Радивилівського району Є. І. Мартинюка, який був членом ОУН, воював в УПА, а в час, коли лікувався вдома від поранення, його рідне село Бугаївка через те, що хтось убив двох німців, було оточене німецькими карателями й усе чоловіче населення села було відправлене в німецькі концтабори.
Колишнього оунівця й вояка УПА в 1944-му році з німецького концтабору визволили радянські війська й він у складі Радянської армії пройшов воєнними дорогами до кінця війни і навіть далі – до проведення денацифікації в німецьких містах. Та коли відмовився від навчання на радянського розвідника, смершівці стали більш ретельно вивчати його біографію й викрили його, як вояка УПА. Тож його подальший шлях із німецького Штудгарта пролягав у Каргополь-лаг на лісоповал…
Коли у 1944 році нас «визволили» вдруге, вже не від панської Польщі, а від німецько-фашистських загарбників, то спеціальним указом Сталіна було оголошено мобілізацію в Радянську армію із теренів Західної України і доручено всупереч усім нормам мобілізувати навіть 16-річних. І не було жодних винятків. Тому УПА також організувала широку мобілізацію і ті, котрі опинилися в лісах (і на Гурбах) без зброї, абсолютно не навчені військовій справі – це саме ті хлопчики, вчорашні школярі, які пішли в наші ліси, щоб не піти у радянську армію. Бо були патріотами України, а не людожерського сталінського режиму. Хоч там і там їх однаково чекала смерть.
Мобілізовані в 1944-45 роках із Західної України потрапляли, якщо не до штрафних батальйонів, то їх масово гнали брати висоти в Прибалтиці, Литві, де йшли запеклі бої. Там наші хлопчики пошеренгово, не захищені в той час ніякими «броніками», лягали в сиру землю, скошені з тих висот ворожими кулеметами. І навіть ворог дивувався тому, що ж це за командування таке, що так не цінує своїх бійців?
Тож кості наших земляків розсіяні як по всій Європі, так і по наших лісах – і все це наші кровні втрати. Наші демографічні втрати, бо скільки українців мали б народитися, проте не народилися.
Коли я думаю про війну, то згадую своїх дідів, яких ніколи не бачила, бо вони загинули в тій війні. Я думаю про трьох молодших братів батька мого батька, які у віці від 16 до 33 теж загинули в цій війні. Я думаю про те, що теж могла б не народитися, якби мою бабусю, яку вели на розстріл (чи то утоплення в Горині) з трьома маленькими дітьми, серед яких була і моя матір, були б тоді разом з дітьми вбили, як і всіх інших. Адже це б неминуче сталося, якби в одного із «яструбків» родом із сусіднього села не прокинулося сумління – й він не сказав: «А що ти, молодице, тут робиш з малими?!»
Ми, українці, маємо пам’ятати про те, в яких непростих обставинах опинялися наші діди й прадіди. Особливо коли кричимо про зраду, намагаємося визначити, хто герой, а хто зрадник. Проте, поки там, на теренах Європи, частина українців воювала у складі Радянської армії, друга частина спливала кров’ю та конала у страшній гібридній війні, яку розв’язали проти УПА та їхніх родин у лісах і селах Волині спеціально підготовлені загони НКВС, вишколені диверсійні групи. Сьогодні ця історія дає нам усвідомлення того, що найстрашніші наслідки для народу поневоленого несе підла нахабна брехня агресора, облудна ідеологія й пропаганда, залякування й тортури. Коли пригрожуючи знищити родину, нацьковують брата на брата, штовхають людей на сексотство, свідому чи й несвідому зраду (обманом) й у такий підлий спосіб цілий народ вбивають його ж руками. На жаль, історія повторюється. Ми спостерігаємо подібні речі сьогодні на наших окупованих територіях.
Людмила МАРЧУК.

Додати коментар