Вокзал вирував своїм життям... Катерина підійшла до кіоска і купила кілька періодичних видань. Очікуючи потяга, вирішили почитати. Навпроти неї стояв хлопчина, який тримав у руках поліетиленовий пакет. Худенький, благенько вдягнутий і по-дорослому серйозний. Вона не втрималася і заговорила до малого. Потроху й випитала, що хлопчина живе з бабусею та меншою сестричкою. Тато покинув їх, а мама десь пропала. Кажуть, що була наркоманкою. Жити їм складно, але викручуються. Оце купив олії, як просила бабуся, і шматочок свинячої голови, то тепер у них буде смачний борщ. Скоро хлопчик попрощався. А Катерина ще довго дивилася йому вслід. Біль від цієї розмови не залишив душу навіть коли прийшла додому, не могла забути цю знедолену дитину.
Вона й досі пам’ятає того хлопчика. Їй дуже хочеться знати, як склалася його доля. Але де ж його знайдеш, того маленького, з дорослим поглядом незнайомця з її студентських літ? І хто знає, чому вона й досі пам‘ятає ту зустріч, яка, можливо, й визначила її подальший життєвий шлях. Бо Катерина Іванівна Голуб уже впродовж багатьох років працює старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Здолбунівського районного управління юстиції. З-поміж інших її службових обов’ язків - стягнення аліментів з батьків, які покинули напризволяще своїх дітей. Багато справ пройшло через руки К. І. Голуб, чимало доль сколихнули її серце. Вона не тільки оперативно реагувала і стягувала аліменти з непутящих чоловіків, жінки яких залишались наодинці із своїми болями і тривогами, але їй вдавалося й помирити ворогуючі сторони. Варто згадати ще одну історію. Чоловік залишив дружину із двома малолітніми дітьми, а сам подався десь на заробітки. Десять років його розшукували. Десять років він не сплачував аліменти.
Ріс борг. А його дружина ледь-ледь зводила кінці з кінцями. Лише щасливий випадок допоміг їй врятуватись від злиднів. По правді, то Катерина Іванівна натрапила на слід неплатника аліментів, який працював у Польщі. І закрутився маховик цієї житейської історії. Батько не лише погасив борги, а й повернувся у родину.
Проте, траплялося в практиці Катерини Іванівни чимало й такого, що залишало неприємні відчуття. Адже доводиться мати справу з різними людьми, зокрема й такими, для яких поняття обов‘язку, честі, людяності - пусті слова. А тому, захищаючи від таких осіб принижених, ображених, у цій сфері працювати як бездушний чиновник не можна, не виходить.
- Я не шкодую, що займаюся саме цією роботою, – розповідає К. І. Голуб. – Так, вона досить важка й непроста. Часто, коли бачиш, що дитина страждає через халатність, безвідповідальність, байдужість батьків, просто стискається серце. Але коли вдається допомогти, захистити інтереси дітей, жінок, тоді почуваєшся щасливою, тоді у нашому відділі справжнє свято. І, згадуючи отого хлопчика на вокзалі, вважаю, що мене привело у цю справу Боже провидіння.
Так, їй дуже хотілося його захистити! Тоді - його одного. А тепер вона захищає багатьох своїм знанням, умінням, професійністю, навіть своїм щирим серцем.
Катерина Іванівна користується заслуженою повагою у колективі. За сумлінну працю вона удостоєна багатьох нагород, серед яких Почесний знак Міністерства юстиції України.
К. І. Голуб має двох дорослих синів, онука Сашка. Надійною опорою в житті є чоловік Микола. Цими днями Катерині Іванівні виповниться 55. Зичимо їй здоров’я, благополучя і добра.
Євген Шилан.
