Якось на робочому столі завідуючої оргвідділом виконавчого апарату районної ради Софії Олегівни Сидорук я помітив журнал Національного художнього музею України “Музейний провулок”.
- Мистецтвом цікавитесь? – запитав просто так.
- Тут представлені твори мого брата Миколи, - почув у відповідь.
І ось я вже гортаю сторінки цього мистецького видання, читаю монолог у семи з‘явах Миколи Олеговича Шимчука під інтригуючим заголовком “Домовчіть у мені, через мене...", вдивляюся в стилізовані картини художника “Тайна вечеря”, “Дорога до озера”, із серії “Пілатовий подив”. І бачу, й відчуваю не лише художника, а й філософа – глибокого , вдумливого, неординарного. Ось як він пише про Жінку:
“Прославлятиму, ідеалізуватиму її як один із небагатьох об’єктів, що не потребують сумнівів чи боязні за безпідставність і помилковість з’яви її, спокушеної, грішної і вигнаної… Співатиму гімни цій подарованій Темі, заглиблюючись у яку, відчуваю мізерність і нікчемність засобів, що спрощують відтворення її. Дотик до Неї від появи з Неї, пізнання з молоком і пізнішого одкровення краси Її творять з дитини людину, й утримують нас у людській подобі до останнього холодного подиху, й зобов’язують кожного (без винятку), не соромлячись висловити Їй те вагоме і сокровенне, що в інших життєвих колізіях та обставинах можна забрати з собою у вічність…”.
Художник і філософ (останнє твердження авторське) народився у 1949 році в селі Копитків. Він і досі пам’ятає “омиті всіма доступними пінними засобами картини свого дідуня”, котрий був і муляром, і теслею, і столяром, а ще конструктором незвичних музичних інструментів – арф, бандур і навіть роялів.
Те все талановите, що було у діда Кості, хвилювало душу і серце, спонукало до пошуків власного виявлення світосприйняття. І коли взимку повоєнного 1953-го купили Миколці 48 (!) пахучих кольорових олівців, вони й стали його основним засобом виявлення своєї суті і, мабуть, визначили все його подальше життя. Він знає й досі, що то були не просто олівці, їх купівля стала серйозним кроком до того, щоб вирвати його самого з гнітючої безперспективності загубитися в кирзових чоботях і фуфайці серед непаспортизованого колгоспного люду. Та й гроші на ті олівці не валялися під ногами. Їх треба було добути мало не кримінальним шляком – відвезти та таємно продати у місті теля (за це в той час можна було потрапити і у в’язницю, бо все вирощене у своєму господарстві потрібно було здавати державі).
Ті, хто пройшов через усе це, ніколи не викинуть на смітник ні крихти хліба. Ніколи не зробить цього і Микола Шимчук, бо обпече, спалить серце таке святотатство!
Микола Шимчук закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, став вчителем за фахом, живописцем за покликанням, професором кафедри монументально - декоративного живопису Львівської академії мистецтв, заслуженим художником України, головою Львівської обласної організації Спілки художників України. Персональні виставки його робіт демонструвалися не лише у тепер вже рідному Львові, але і в Києві, Хмельницькому, Франції та Канаді, а роботи брали участь у колективних виставках, що проходили в Бельгії, Англії, Польщі, Норвегії, Болгарії, США.
Твори майстра є в Івано-Франківській картинній галереї, Національному музеї Українського мистецтва у Києві, в Тернополі, у багатьох приватних колекціях різних країн світу.
Майстрам пензля і в Україні, і за рубежем добре відома збірка творів Миколи Шимчука “Малярство”, видана у Львові у 2001 році з передмовою відомого мистецтвознавця Романа Яціва, в якій він стверджує, що визначальним у творчості Миколи Шимчука, особистісним стало розкріпачення духу. А це дуже високе визнання майстерності художника.
Сам Микола Шимчук понад усе любить міфологію Волині. Він і буває тут щороку. Протягом уже більше двох десятків літ. Відпочиває з сім’єю на Світязі. Каже, що це зачарований край, де й досі серед звичайних людей живуть мавки, русалки, відьми й інші особи місцевої міфології, такої багатої і розмаїтої, що вона повністю полонить митця. І писати цю Волинь він намагається не як сукупність пласких краєвидів, а в розрізі людського життя, розкріпаченого людського духу.
Володимир Дрозюк.
Ми в соцмережах
