Спогад Наталії ЛАХМАН, заступника директора Мізоцького НВК,
класного керівника Сергія Шолудька
Для кожного вчителя, якого б віку він не був, його учні, хоч як би вони не подорослішали, залишаються дітьми назавжди. От і для мене мої перші учні - найдорожчі, найрідніші. Щоб так стверджувати, є багато причин. По-перше, між молодою вчителькою та випускниками початкової школи була мала різниця у віці. По-друге, вона прагнула зробити дуже багато, а вони завжди її підтримували та допомагали. І по-третє, вони дуже любили й поважали один одного.
Як би вона їх не називала: “мої діти”, “дорогенькі учні”, “шановні друзі”, вони усі усміхалися у відповідь, і ніби промовляли своїми ясними поглядами: “Що там далі? Виховна година, наш урок, похід до лісу чи на поле, екскурсія?”
Хто ж тоді міг уявити, що через 30 років після їхнього першого знайомства список учнів так покоротшає? З різних причин.
А кілька років тому, під час традиційної зустрічі випускників, першій вчительці і класному керівнику декого зі своїх учнів впізнати буде складно. Що й казати, роки ідуть, покоління змінює покоління. У декого з наших перших учнів, тепер сорокарічних, уже й діти школу закінчили.
Життя триває... Але деякі події та їхні наслідки не тільки забирають спокій, але й впливають на майбутнє.
Щоденно при вході до школи нас зустрічають два портрети - воїнів, які навічно залишаться молодими. Господь їх покликав до себе, адже й у небесному воїнстві теж комусь потрібно служити. І не будь-кому, а обраним, згуртованим і мужнім. Старший з двох - саме з нашого списку, спочатку - 4-В, а згодом - 9-В і 11-Б класу.
Якщо повернутись на 30 літ у минуле, то в ньому Сергій Шолудько - звичайний школярик, який із задоволенням бігав на уроки з друзями й однокласниками. Адже батьки його побудувалися близенько від школи. Йому було комфортно вчитися.
Добре пам’ятаю, як Сергій чергував у класі, як працював на буряковому полі, як вправно й швидко збирав сухе гілля для багаття, щоб в лісі для всіх підсмажити хліб і сало. Він був спокійним, працьовитим, терплячим. Умів жартувати і дуже гарно посміхався - щиро, душевно, відкрито. Власне, чому “умів”, “був”? Адже таким, як його знаємо, Сергій для нас залишиться назавжди. І не тільки у назві вулиці рідного селища чи на портреті, що на шкільному подвір’ї, а й у своєму продовженні - двох синах, які дуже на нього схожі.
Упевнена, зараз він продовжує свою службу в іншому світі так само, як сумлінно колись працював у класному колективі, як щиро співчував у горі й поділяв радість класного керівника, яким професійним був робітником у школі чи за кермом автомобіля.
Хто знає, можливо, він і досі на небесній швидкій допомозі рятує поранених в АТО чи довозить усе необхідне на передову; заспокоює у сні своїх згорьованих батьків, засмучену дружину; Янголом-охоронцем захищає синів від небезпек чи просить у Бога за всіх нас?
Тепер і він напевно згадує наші шкільні роки з першою вчителькою, яка уже поспішила до нього на небо.
Ми ж маємо пам’ятати Сергія Шолудька. Не забувати його ні учнем, ні батьком, ні чоловіком, ні сином, ні вічним воїном!
Матеріал для
опублікування надала
дружина героя
Тетяна ШОЛУДЬКО.
