Отець Віталій з прихожанками каплички св. Пантелеймона.
Три роки тому я прийшла працювати в Здолбунівську центральну районну лікарню. Недалеко від свого кабінету побачила капличку на честь св. Пантелеймона. Саме з відвідин богослужіння у ній почалося моє знайомство з людиною широкої і щирої душі - протоієреєм Української православної церкви Київського патріархату Віталієм Петрюком. У лікарні його називаємо: «Наш отець Віталій».
За своє життя я перечитала багато книг - усі твори Ремарка, Булгакова, Пастернака та багато ін. Досі слідкую за творчістю Януша Вишневського і в захопленні від неї. Але я дякую Богові за те, що відкрив мені зовсім іншу філософію, можливість отримати знання, не схожі на всі ті, що з прочитаних книг, пізнати науку про Бога. І що маю змогу щочетверга (а тепер і двічі на тиждень) почути Слово Боже.
Якось, коли душу ятрили сумніви, о. Віталій не став повчати і давати поради. Він просто сказав: «Коли мені погано, гризуть сумніви і не знаю, що робити, я в молитві звертаюсь до Богородиці зі словами: «Матінко Божа, зроби так, як вважаєш, що це буде краще для мене!» Для мене почуте було, як грім серед неба, подумала: «Як часто ми вперто просимо чогось у церкві і впевнені, що саме це нам необхідно. Виходить я все життя неправильно молилась? А може, це на життєвому шляху Бог дарує нам зустріч з такими людьми, як о. Віталій, аби донести до нас цю «правильність», щоб змінити наші думки і вчинки?”
Нині, в епоху комп’ютерів і мобільного зв’язку, усі ми надзвичайно зайняті на роботі і заклопотані вдома (так, щоденних проблем вистачає), шукаємо собі виправдань, чому так давно не відвідували церкви, згадую цитату зі статті о. Віталія, яку прочитала в його газеті «Духовна скарбниця»: «Храм, що стоїть посеред міста, говорить людям, які до Бога ніякого відношення не мають і не бажають мати, що у Нього є прибічники, що люди в Нього вірять, і віра їх в Нього досить сильна, щоб побудувати храм або зберегти цей храм. І молитися в нім. Чого б їм це не коштувало».
Я пишаюсь тим, що в нашій лікарні є Храм. Ще ловлю себе на думці, що з нетерпінням чекаю, коли по закінченні богослужіння
о. Віталій, уже традиційно, розповідатиме якусь цікаву біблійну історію. Зовсім інша філософія, тиша і глибина, не схожа ні на що.
Пам’ятаю, як моя бабуся завжди казала, що усе життя мріяла почути українською Слово Боже. Інколи записую відео служби в нашій каплиці, щоб їй показати. Не хочу, аби мене звинуватили в націоналізмі, адже коли привозять з Києва або інших міст чудотворні ікони в церкви інших конфесій, я також іду туди до них приклонитись. Пам’ятаю, як колективом з дитячої лікарні стояли на колінах і молились перед іконою Матері Божої Ченстоховської, що постійно перебуває в католицькому Соборі в Польщі. І зрештою отець Віталій каже, що ми йдемо не до священика, а щоб вклонитися – до ікон, до Бога.
Хоча… Мені, рівнянці, чомусь хочеться приїздити до Здолбунівської Петро-Павлівської церкви, і саме у ті дні, коли службу там звершує наш отець Віталій.
Дорогий наш о. Віталію!
Якось, на різдвяні свята, після служби Ви дарували усім моїм старшим медсестрам книги, і я бачила з якою любов’ю Ви це робили. І ми також Вас дуже любимо. Пригадую, як Володимир Познер в одній зі своїх передач розповідав, що у англійців не заведено казати: «Я люблю свою країну, свою батьківщину». Вони кажуть: «Я люблю свою сім’ю». Отче Віталію, Ви - щаслива людина, тому що любите свою сім’ю і свою роботу.
Я і весь наш колектив вітаємо Вас, отче Віталію, з днем народження! Ми любимо і пишаємось Вами. Сійте добро, будьте щасливі, адже, упевнена, всі ми прийшли у цей світ, щоб бути щасливими!
Лариса РЯБУШЕНКО,
головна сестра медична
Здолбунівської ЦРЛ. §
