Торкаючись до сторінок книги людських доль і вникаючи у писане на них, знов і знов пересвідчуєшся, що, напевно, немає нічого глибшого, багатограннішого й унікальнішого, ніж саме життя. Кожного - і знаної на увесь світ особистості, і людини простої, як кажуть, від землі... На віку нашої землячки з Дермані Другої Анастасії Петрівни Мацюк теж, як на довгій ниві, було всього. Раз по раз ятрять до сліз їй душу гіркі спогади, болить, що нині, як і колись, за Україну гинуть наймужніші. Але не втрачає жінка сили духу. Попри поважний вік вона активна і працьовита, звісно ж, наскільки дає на це змогу здоров’я.
Анастасія Петрівна МАЦЮК.
Народилась Анастасія Петрівна Мацюк 20 лютого 1920 року. На сьогодні вона - найстарша жителька водночас Дермані Другої та Дермані Першої. Саме по дерманських стежках робила вона колись свої перші кроки. Тут же, в рідному селі, минали її дитячі роки. Іще безтурботні. Але таких, коло мами й тата, дісталося їй зовсім мало, бо рано лишилась сиротою. Знайшла сякий-такий прихисток у далеких родичів, де стала за няньку їхній дитині.
До школи “за наукою” ходити не мала можливості. Читати, лічити й писати навчилась Анастасія Петрівна самотужки. Як підійшла пора, зустріла в Дермані й свою пару. Побралися. Дав Бог їм двох діточок - спочатку сина, а згодом доню.
У світлиці в хатині дерманської довгожительки.
Але жити випало в дуже непростий час. І, звісно ж, на їхні долі наклали відбиток події суспільні, політичні, історичні.
- Пам’ятаю я і те, як прийшли “совіти” вперше. Як згодом пішли, а потім повернулися вдруге. Була я й на “сибірах”, - розповідає жінка.
За її словами, в нашому краї було багато тих, хто бачив майбутнє України без “совітів” та їхньої влади. Хотів і боровся, щоб постала українська держава, незалежна і вільна. Чимало селян переховували повстанців, допомагали їм. Прихильників повстанського руху піддавали жорстким репресіям: тих, кого не дістали кулею, судили, навісивши тавро ворогів народу, відправляли на десятки років в табори за Уралом. Насильно вивозили й родини таких “ворогів”. Наприкінці 40-х в жорна репресій потрапила й сім’я Анастасії Петрівни. Чоловіка тоді засудили на 25 років. Її з сином теж вивезли. Аж до Амурської області. Донька маленька якимось чином лишилась тут, хоча й не в рідних. До мами поїхала, коли підросла.
Після десяти років в таборах, чоловіка Анастасії Петрівни перевели на так зване “вільне поселення” до Воркути, й лише по тому подружжя змогло об’єднатися. У Воркуті жінка працювала на шахті № 1 “Капітальная”. Як згадує, там, на чужині, українці, серед яких і наші земляки з Дермані, Мізоча, Гільчі, трималися купи, були дружні, привітні один до одного. А ще виживати й долати усі випробування їм допомагали наші українські пісні. Збиралися гуртом і співом виливали тугу, линули думками в рідну сторону, ділились тим, що на душі. Вона й сама охоче з ними співала.
До Дермані Другої Анастасія Петрівна повернулась уже пенсіонеркою. Свого часу вирішила: “От зароблю пристойну (на той час) пенсію, тоді й поїду”. Так і вчинила. А зараз, через зрівнялівку, ця важко здобута пенсія - мізерна...
Різним було й жіноче щастя. Уже немає на цьому світі колишнього, бо з роками сімейне життя розсипалось, чоловіка Анастасії Петрівни. На жаль, немає і її сина. Натомість нагородою жінці за всі витримані нею поневіряння турботливі донька із зятем, шестеро онуків, котрі стали гідними й шанованими людьми, та правнучка, що підростає. Ще - глибока житейська мудрість, поважні літа, яких у Всевишнього рідко хто удостоюється, та повага земляків. Наприклад, дуже потішило Анастасію Петрівну те, що не забули про неї дерманці у минулий День села - відвідали, привітали як найстаршу серед них, порадували невеличкою премією.
- Мама й сьогодні ні хвилинки не сидить без діла. І грубку натопить, і попоїсти щось собі зготує, і в оселі ще лад наведе. Вона в нас сама собі господиня, каже, що поки відносно при силі, хоче жити окремо. Так дбає, аби не завдавати клопотів. Нині її дуже тривожить те, що на Сході у нас війна, що гинуть молоді. Знаю, що постійно у своїх молитвах просить захисту й миру Україні і життя нашим воїнам.
Увесь вік мама була непосидючою і надзвичайно працьовитою, такою й зараз є, наскільки може. Напевно у цьому, крім Божої волі, і є секрет довголіття, - ділиться донька Анастасії Петрівни. Я ж слухаю її і роздивляюсь у світлиці, порядку й затишку в котрій, як і в усій невеличкій хатинці, можуть позаздрити багато з молодих хазяйок, вишиті роботи героїні цієї розповіді. Подушки на рівнесенько застеленому нею ліжку, серветки, доріжки і, звісно ж, накрохмалені рушники, що прикрашають дорогі їй світлини-портрети, які зуміли спинити час. А на думці: дай, Боже, щоб жінка ця і всі ми якнайшвидше таки дочекалися повернення в нашу країну переможного миру.
Ольга ЯКУБЧИК.
Фото автора.
