Десять тисяч цивільних і військових українців загинули за три роки військової агресії Російської Федерації. Таку цифру днями озвучив президент Петро Порошенко. Десять тисяч… Ні, ми усі, звісно, розуміємо, що насправді загиблих значно більше. Ще суттєвішою є кількість тих, чиї розмірені життя ця війна зруйнувала. А людей, яких події на Сході змусили усвідомити, що їхній світ ніколи вже не буде таким, як раніше, взагалі мільйони.
Але коли чуєш про цих десять тисяч, уявляєш майже половину Здолбунова. Чи дві Здовбиці. Або шість Глинськів.
Ще можна уявити інше. Що левова частка цих десяти тисяч - чоловіки й жінки, котрих не лише безмежно жаль просто по-людськи, а й тому, що їхнє усвідомлене ставлення до своєї країни вже не стане тими каменями, які так потрібні для фундаменту нашої держави у її, сподіваємося, світлому майбутньому. Тож втрата в ось уже майже трирічній антитерористичній операції ТАКОЇ кількості наших людей точно має спонукати до заміни понять. Бо й досі цю війну війною називають не всі.
А ще більше нам потрібна зміна ставлення до того, що відбувається. Ні, ми всі наче сприймаємо все правильно. Збираємо кошти на армію, ставимо свічечки, просто тихенько молимося чи згадуємо тих, хто поліг у горнилі бійні. У кожного свої методи боротьби з докорами сумління, яке повсякчас нагадує про те, що живемо ми тут у МИРІ, доки в країні - війна.
Але коли у маршрутці, крамниці чи деінде у вуха нещадно вривається жаргонний російський «блатняк», часом ти просто ціпенієш і не розумієш. Бо неможливо осягнути те, як і досі в країні, де кожен свідомий громадянин вже зрозумів, хто є нашим ворогом, може ось так, на широкий загал, звучати якийсь там «Владімірський централ».
До слова, відколи в Україні набрав чинності так званий закон про квоти на музичні твори державною мовою, про який свого часу довго сперечалися, слухати більшість радіостанцій стало значно приємніше. І не лише через те, що в їхніх програмах з’явилося більше україномовного продукту, хай і не завжди якісного. Просто в ефірі поменшало відвертого російського лайна. І це таки тішить. Ну, принаймні, притомних слухачів.
Шкода тільки, що не можна ввести ще й обмеження на дурість. Можливо, тоді б її, як і «Владімірского централа», в країні, де вже три роки йде війна з офіційними десятьма тисячами загиблих, стало б хоч трохи менше.
А ще напередодні того дня, коли ми вкотре говоритимемо про соборність і згадуватимемо тих, хто її відстоює, варто пригадати й інше. Те, що соборність - це не лише об’єднання в одне державне ціле всіх земель, які заселяє нація. Це ще й духовна консолідація та єдність усіх громадян, які живуть у цій країні. Спитаєте, до чого тут музика? Та ні до чого. Якщо, звісно, вона не стає фактором руйнування.
Марина СТЕПАНЮК.
