Перший вірш на воєнну тематику він написав далеко від дому, під стрілянину та канонади вибухів. Слова якось самі склалися у римовані рядки. Ці, фронтові, вірші він тоді записав і зберіг. Хоч доти не мав такої звички.
Артилерист 14-ї бригади ЗСУ, житель Білашева Олександр Павлюк (на фото), якого мобілізували у шостій хвилі, на Сході вже більше року. Тож йому щодня доводиться спостерігати руїни, страх, скалічені життя. А ще відчувати підступність противника. І все це дуже вразило чуттєву душу нашого земляка.
Кожен написаний ним на фронті вірш має свою історію. І щораз вона дивовижна і щемлива. Полонені волонтери, земляки-благодійники, маленькі патріоти України - все знаходить відображення у рядках Олександра.
Особливо тривожить його тема ворожих відносин з сусідньою країною. Адже в Росії у нього живе брат, там його колишні товариші та колеги по роботі. Чоловік щиро дивується тому, як росіяни кардинально змінили своє ставлення до українців.
- Я не можу зрозуміти, чому ми воюємо. Чому ті, хто ще вчора називав нас братами, тепер ненавидять і прагнуть знищити? Були ж адекватними людьми, їли борщ з однієї миски. А тепер що? – зітхає Олександр.
У таких роздумах народився вірш «Подумай, брате» із закликом до росіян зупинитись, кинути зброю, повернутися додому – до рідних і близьких.
Тому захист території рідної країни, її національних символів для воїна - справа честі. Про національний стяг написав і поетичні рядки.
- Написати вірш «Жовто-блакит» мене надихнула історія про волонтерок, які потрапили в полон до бойовиків. Протягом усього перебування у важких умовах їм допомагав не здаватися захований під одягом національний стяг. А ще чув я і сумну розповідь про те, як після обстрілу машини з українськими солдатами залишився лише обгорілий клапоть прапора, - згадує Олександр Павлюк.
Синьо-жовтий стяг для нього – символ перемоги, яка обов’язково настане. Щоб підтримати бойовий дух товаришів по зброї, волонтерів та благодійників, розмальовує ще й прапори для них, бо має і хист до малювання. Одне з цих знамен чоловік свого часу надіслав учням Білашівського НВК, де навчаються двоє його синів. Такі подарунки отримали й місцеві волонтери.
Особливо зворушує бійця підтримка найменших. Воїни отримують від дітлахів сотні листів зі щирими словами. І бійці, попри зайнятість, намагаються читати кожне дитяче послання та усім відповідати.
- Як починаєш те все читати, то сльози на очі навертаються. «Повертайся живим», - пишуть. Настільки переймаєшся цими словами, що вкотре переконуєшся: нам є за кого воювати, - вважає боєць.
Особливо запам’ятався йому лист від четвертокласника Бориспільського ліцею ім. Павла Чубинського, до якого хлопчик вклав ще й шість гривень. Іншому школяру, який залишив свій номер, Олександр вирішив зателефонувати і подякувати особисто. Дзвінок дуже вразив хлопчика, який навіть не вірив, що його лист прочитають. Згодом школяр і сам телефонував до бійця.
Тож віршовані рядки народжуються і як посвята таким діткам-патріотам. А ще навіть на війні є натхнення для творення віршів про кохання. Адже Олександр впевнений: якщо бійців чекають удома, то вони обов’язково повернуться неушкодженими та з перемогою.
Ірина САМЧУК.
Жовто-блакит
Чужинські кулі його нещадно прошивали,
Списи, шаблі і ятагани шматували.
Він бачив залпи гаубиць, гармат і градів,
В повітрі він літав, тонув, горів і чадів.
Лиха, татари і московські вандали
Його хотіли сплюндрувати, різали, топтали.
На ньому кров, дощі і сльози.
Пройшов він спеки, буревії і морози,
В полоні був, боровся і втікав.
Його зривали, він падав і завжди вставав.
Вставав в багнюці, пилові, крові.
Щоб довести, що є ще Правда на Землі.
Він – символ єдності, свободи нашої країни.
Він там, де біль, де стогін і руїни.
Ми віримо, настане та щаслива мить,
І рідний наш жовто-блакит замайорить
На українській звільненій землі.
Тоді від люті луснуть москалі,
Нарешті Путін здохне у Кремлі,
І повернемося до рідного порогу,
Щоб прапором жовто-блакитним
Сповістить про нашу перемогу.
***
Жінкам
Чекав весну, та на весну вона не схожа:
Неначе днина світла і погожа,
Пташок лунають голоси співочі,
Деінде квіточки вже відкривають очі,
Дух забиває запах молодих бруньок,
Помолодів покритий мохом старигань-пеньок,
Вода у річці швидше й веселіше струменіє,
Лиш серце тихо скиглить, ниє й тужавіє.
Воно ж бо добре знає, за ким сумує і скучає.
Хотілося б цю Мар’їнку покинути, Донецьк,
Піти, перелетіти через ліси, поля і луки навпростець
До тебе.
Поцілувати, обійняти, міцно пригорнути,
В твоїх обіймах клятую війну забути.
Олександр ПАВЛЮК.
