27 жовтня 2009 року відбувся загальнообласний день інформування населення. Одна з тем, що в ході його розглядалися, присвячена 67-й річниці створення УПА та 65-й річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників. Пропонуємо матеріал до цієї теми.
Створена в день Пресвятої Покрови, Українська Повстанська Армія стала справедливою відповіддю України на репресії сталінського та нацистського режимів, втіленням прагнення нашого народу до свободи й незалежності. Не маючи держави, перебуваючи під окупацією, українці здійснили неможливе – вони сформували повноцінне боєздатне військо, яке контролювало обширні території й довгі роки протистояло ворогові. Тисячі стрільців і старшин пройшли через криваві жорна війни, тюрем і заслань. Більшість із них прийняла смерть на полях слави по всій території України. УПА була армією, виплеканою українським народом і яку народ всіляко підтримував, за що й зазнав переслідувань окупантів.
Напад Німеччини на СРСР українські націоналісти зустріли з надією на можливість відродження незалежної української держави. Та, хоч ОУН і Німеччина мали спільного ворога, їхні цілі були далеко не спільними. “З точки зору німців, - вважає історик Орест Субтельний, - основна користь ОУН полягала в тому, щоб служити диверсійною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зі свого боку, націоналісти, розчаровані політикою Гітлера щодо Карпатської України, не мали наміру бути знаряддям для Берліна. Вони поставили собі за мету скористатися війною й поширити по всій Україні свій вплив. Відтак кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях”.
Акт 30 червня 1941 р. про відродження Української Держави став переломною подією в українсько-німецьких стосунках. Восьми днів війни цілком вистачило, щоб стали зрозумілими й оприлюдненими остаточні позиції обох сторін. 21 липня 1941 року міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп офіційно заявив, що проголошення незалежності України “не має жодного конституційного значення”. Того ж дня політичне бюро ОУН (б) опублікувало в Берліні Декларацію, в якій, підтвердивши свою відданість Акту, навідріз відмовилося відкликати його. “Удар проти українського уряду, - йдеться в цьому документі, - ризикує бути розціненим українським народом як ворожий акт Німецького Райху щодо самої ідеї української державності”.
У відповідь на це гестапівці ув’язнили Степана Бандеру та Ярослава Стецька, заарештували близько 300 членів ОУН, а 15 керівних діячів цієї організації розстріляли. Вони сподівалися такими діями змусити керівництво ОУН анулювати Акт проголошення відновлення незалежності Української Держави й одночасно припинити будь-яку політичну діяльність серед українців. Однак уже у вересні в одному з німецьких звітів стверджується, що діяльність ОУН(б) поширилася на всі райони України – “Там пропагуються національні політичні ідеї, для яких раніше не було практично ніякого сприятливого підґрунтя… Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому”.
Окупанти не обмежилися фізичним знищенням членів ОУН, вони розпочинають масовий терор проти українського народу. Так, у західних областях України для залякування населення гестапо широко використовує систему заложництва, а для його знищення застосовуються автомобілі – газові камери. Як результат – винищуються цілі села. Ліквідація українців як народу супроводжувалася масовим вивезенням на примусові роботи в Німеччину.
Важкі повинності накладала окупаційна влада на українське селянство. Вже восени 1941 року німці запровадили “контингент” – примусову здачу хліба. Контингенти були надзвичайно високі, тому взимку 1941-1942 рр. нестача збіжжя в Карпатах, на Поліссі, а весною 1942 р. також і на Передкарпатті спричинила голод.
Фашистські загарбники зберегли на Україні колгоспи, підтвердивши цим ще раз свою ідейну єдність зі сталінізмом. Колгоспні та радгоспні господарства було перейменовано на “лігеншафти”, а селян зобов’язано до примусової безкоштовної праці. Це була нова форма панщини. Жорстокої експлуатації зазнавало і робітництво.
Така політика окупантів викликала справедливий спротив українського народу. Перші збройні формування стихійно виникають у волинських і поліських лісах ще у 1941 році під такими назвами як УПА “Поліська січ”, “Поліське лозове козацтво” та ін.
Саме на Поліссі в жовтні 1942 року формуються перші загони Української Повстанської Армії Сергія Качинського (“Остапа”) і Григорія Перегійняка (“Коробки”). Тут знаходився перший штаб УПА (с. Гутвин на Костопільщині), яким керував Л. Ступницький, а першим командувачем УПА був Дмитро Клячківський – “Клим Савур”, який під час німецької окупації з 1941 р. знаходився в підпіллі на Оржівських хуторах Рівненщини. Він же як представник Центрального Проводу ОУН і формував перші загони УПА на Костопільщині.
Зі спогадів жителя с. Білів Клеванського району: “Одного осіннього дня 1942 року фашисти з поліцаями оточили село Білів Клеванського району (нині Рівненського) і дощенту спалили його. Селян разом із священиком та його сім’єю зачинили в церкві і підпалили її, а мого двоюрідного брата, 11-річну дитину, живцем кинули в полум’я палаючої рідної хати. Після цього вся вціліла молодь подалась в загін УПА Підхмарного, який знищив грабіжників, спаливши їхні автомобілі, лише двоє чужинців зуміли втекти”.
Обороняючи свою рідну землю, українські повстанці неодноразово проявляли приклади героїзму та самопожертви. Один із перших боїв відбувся 7 лютого 1943 року, коли сотня
Г. Перегійняка здійснила напад на німецькі поліцейські бараки у містечку Володимирець. А як не згадати бої вояків УПА з німецькими карателями біля Оржівського лісокомбінату під Рівним, в Острозі, у селах Велика Любаша, Постійне, Янкевичі, Яполоть на Костопільщині.
З німецьких архівних матеріалів відомо, що керівник відділення “Україна-дерево” Шенк у листі від 1 квітня 1943-го, аналізуючи ситуацію в Рівному та околицях, зауважив, що потрібно розрізняти “партизанів”, які є справжніми “більшовиками”, від “партизанів - націоналістично настроєних українців”. У листі зазначається, що українські партизани вимагають вільної України, і їхні сили постійно зростають, а проїзд шляхом Житомир-Київ можливий лише під охороною війська.
Райхскомісар України Еріх Кох у донесенні від 4 квітня 1943 року пише: “На Волині залишилося тільки два райони, вільні від банд. Зокрема, небезпечними є виступи українських національних банд у районах Крем’янець-Дубно-Костопіль-Рівне”.
Ці тривожні німецькі повідомлення підтверджує і звіт Генерального комісара Волині та Поділля від 30 квітня 1943 року. Зокрема, у ньому повідомляється про те, що захід і південь Волині остаточно опановані “українськими національними бандами”, а ситуація настільки загрозлива, що в районах Горохова, Любомля, Дубна, Крем’янця і частково Луцька треба вже говорити про повстання.
У квітні 1943-го німецьке командування, відчуваючи серйозну загрозу тиловим об’єктам на Волині, кинуло цілу дивізію для прочистки лісових масивів південної Рівненщини. Тривалі бої не принесли окупантам жодних успіхів, навпаки – вони зазнали значних утрат. Це підтверджує хроніка відділу Є. Басюка “Чорноморця”: “Дня 19.IV.1943 р. наші відділи в силі 120 повстанців (загони “Чорноморця” і “Сталевого”) здибалися з мадярами в селі Будераж. Наші розшуки передового обезпечення здибалися із розшуками мадяр. Один мадяр впав від кулі нашого розшукувача д. Халатного, а другий ранений вскочив до рову. На відгук стрілів, наші стрільці, як рівно ж мадяри, зайняли становища. Розпочався бій, котрий тривав до трьох годин. Мадярам прибула поміч від недалекого міста, числом невідомо, але
10-ть самоходів німаків і почали натискати наші відділи із трьох боків, а навіть почали відтинати від лісу, до котрого наші повстанці почали відступати. Були змушені залишити при відступі здобутий від мадяр тяжкий кулемет, а до того залишити 2 своїх “Токарова” і один несправний. Ранених було двох і один убитий. По ворожім боці було 15 вбитих і 19 ранених”.
В огляді суспільно-політичних подій на північно-західних українських землях за квітень-травень 1943 року подається трагічний зріз тогочасної ситуації з точки зору ОУН(б). Зазначено, що на території Костопільської та Сарненської округ німці знову намагалися опанувати втрачену територію, використовують масу війська та палять села. Так було знищено: Погорілівку, Білля, Великі Селища, Острів, Хотинь, Яблонне, Яринівку, Бичаль, Постійне, Дюксин, Чудви, Жобрин, Углище, Анелівку, Вільхівку, Олександрівку, Трипутні, Грані, Ремель, Сварицевичі, Зелень, Городницю, Воронки, Олександрово.
У липні 1943 року німці розповсюдили відозву до українського населення такого змісту: “Протягом місяців чекали ми, що українське населення Волині оброзуміється і припинить безглуздий опір проти німецької поліції та німецької армії. Населення ввесь час застерігалося, між іншим деякими із вас що мають досить розуму і бачуть що шлях майбутности українського народу йде спільно з Німеччиною, а не проти неї. Все це було даремно. Маленькій групі божевільних галичан, що дбають лише за власну честолюбність, вдалось нарід зборохобити. Ми не можемо більше терпіти цих спроб всадити ніж в спину протибольшевицькому фронту. Ми також не можемо дальше терпіти, щоб маленька групка недорослів українский нарід штовхала на загибель. Нашому терпінню тепер настав кінець! Ми більше не жартуєм! Ми починаємо безоглядно діяти. Кожний, хто буде нам противитися, буде знищений. Ви знаєте, що німецька армія завоювала всю Європу. Невже ви думаєте, що вона не справиться з цими смішними купками розбійників і грабителів. Ми до цих пір терпеливо чекали тому, що хотіли запобігти кровопролиття! Ви думали, що це була наша слабість. Тепер ви переконаєтеся наскільки ми сильні. За все це можете дякувати вашим галицьким провідникам”.
Впродовж серпня 1943 року німці розпочали підготовку широкого наступу проти УПА. У звіті південної групи УПА під командуванням “Енея” сказано: “Дня 26.VIІІ.1943 р. німці в силі около 1.500 осіб робили напад в околицях сіл Буща, Антонівці, де стояли наші відділи УПА таборами. Акція тривала два дні. З німецької сторони в акції брали участь кілька літаків, які збомбили ліс, в деяких місцях ліс загорівся. У сутичках із німцями вбито одного повстанця і кілька ранено. Число вбитих і ранених німців – около 60 осіб... У днях 22, 23.VIІІ.1943 р. німці стягнули до Крем’янця і до Білокриниці близько 5 тисяч війська, зложеного переважно з балтійських народів, як литовці, латиші, естонці та інші... Дня 26.VІІІ.1943 р. німці з тими силами провели напад на ліс... наші відділи влаштували засідку коло Антоновець, де загинуло коло 50 німців, з нашої сторони 2-ох вбито. Німці пильно стежать за місцем, де був табір, і ще два рази поновлювали наступ – 1.ІХ. і 9.ІХ.43 р.”. Потім гітлерівці моторизованими колонами з Острога, Дубна та Мізоча загальною чисельністю 2 тис. чоловік оволоділи селами Грядки, Обгів, Тростянець, Збитин, Волиця та інші у Вербському районі та рушили у напрямку Радивилова. Сотням і куреням південної групи УПА довелося розділитися на дрібні відділи й прориватися з кільця оточення, ведучи безперервні бої з німцями.
На початок осені 1943 року територія Волині й Полісся перетворилася на палаючий котел, де щодня відбувалися сутички УПА з німцями, поляками та радянськими партизанами.
Ось як переказує тогочасні події голова Рівненської районної організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів Андрій Ціпак: “Чимало фашистів було знищено під час бою на Радухівських хуторах, де повстанці здобули багато зброї. В селі Диків повстанці зробили засідку на кладовищі, знищивши колону фашистів. В бою загинуло також п’ять повстанців, там їх і захоронено. Наприкінці 1943 року зав’язався бій біля мосту між селами Старожуків і Радухівка, де рухалась німецька автоколона. В бою загинув кулеметник Концимал. 15 травня 1943 року спецзагін УПА “Помста Полісся” під керівництвом сотника “Вовчака” (Олекса Шум) неподалік с. Картеліси на шляху Ковель-Брест ліквідував шефа нацистських штурмовиків Віктора Лютце з його штабом, незважаючи на посилену охорону з бронетехнікою.
Однією з найбільших акцій проти повстанців була операція під командуванням генерала фон ден Баха. Німці зосередили на Волині великі каральні сили: 27 літаків, 50 танків, 10 моторизованих батальйонів із важкою зброєю та артилерією і біля 10 тисяч солдатів з польськими поліцаями. Фашисти в тих боях втратили понад три тисячі чоловік. Повстанці здобули перемогу, але дорогою ціною, загинуло 1237 чоловік”.
Протягом усього часу цих протистоянь ворогуючими сторонами проводиться шалена дискримінаційна пропаганда протилежного змісту: німці намагаються дискредитувати повстанський рух, приписуючи їм співпрацю з Москвою, а радянська влада оголошує їх зрадниками та звинувачує у співпраці з німцями. Формально перемовини командирів УПА з німцями каралися смертю.
Одним із напрямів боротьби УПА з німецькими загарбниками стало рятування людей, і в першу чергу молоді, від насильницького вивезення на примусові роботи до Німеччини. Те, що значна частина сіл і навіть містечок північно-східної Волині та Полісся в 1942-43 рр. перебувала під контролем та захистом УПА, неабияк сприяло збереженню багатьох тисяч юнаків і дівчат від рабської праці. Вагомим показником активної боротьби українських націоналістів у цій справі можуть служити офіційні дані про кількість насильно вивезених з України людей. Якщо з кожної із південно-східних областей було депортовано до Німеччини від 252 до 170 тис. людей, з Хмельницької – 114, з Житомирської - 75, то з Волинської області – 29 і з Рівненщини – 22 тис. осіб.
На території Волині та Полісся в 1942-1944 роках діяли повстанські підстаршинські та старшинські школи, школи саперів, медсестер, фельдшерів, розвідки. З кожним днем і місяцем росла міць УПА, її військова майстерність. Упродовж цих років УПА провела понад п’ять десятків значних боїв з фашистськими окупантами і більше сотні засідок, наскоків.
У ставленні до народів, що знаходилися поза межами України, УПА намагалася формувати відносини на основі рівності, толерантності і співпраці. Більше того, у своїх політичних засадах УПА проголошувала боротьбу не лише за визволення України і створення Української держави, а й за визволення інших поневолених народів і створення ними власних національних держав. Велике значення для розгортання антибільшовицького та антигітлерівського руху мала Перша Конференція поневолених народів Східної Європи і Азії, що відбулась у листопаді 1943 р. в с.Будераж Здолбунівського району, в якій взяли участь делегати різних національностей. Конференція засудила обидва воюючі між собою імперіалізми, які “заперечують право народів на їх вільний політичний і культурний розвиток у самостійних національних державах та несуть усім народам політичне, соціяльне і культурне поневолення у формі гітлерівської “Нової Европи” чи большевицького СССР” та вирішила продовжувати боротьбу зі спільним ворогом. Її учасники висловили підтримку “героїчній боротьбі народів Західної і Середньої Європи проти німецького імперіалізму” і заявили “свою повну солідарність у цій боротьбі”.
Після звільнення Західної України від нацистських окупантів УПА вступила в затяжну партизанську війну проти нового окупанта – комуністичної Росії, яка після фашистів загарбала українські землі, творячи імперію поневолених народів. Єдина сила, яка йому тут протистояла, була УПА. Але до свободи була довга і терниста дорога...
Лише в кінці п’ятдесятих російському більшовизму вдалось придушити український національно-визвольний рух. Придушити лише для того, щоб він, знову оживши, нарешті здійснив свою історичну місію – приступити до реальної побудови української незалежної соборної держави.
Вже багато десятиліть абревіатура УПА залишається в епіцентрі баталій. Спочатку – справжніх, воєнних, коли в боротьбі за Україну зійшлися українці, росіяни, німці, поляки. Тепер – баталій словесних. Будь-які спроби української влади визначити власну офіційну позицію щодо УПА, її місця і значення в українській історії неминуче збурюють хвилі протестів у наших східних і західних сусідів, які хочуть самі давати безапеляційні оцінки нашому минулому.
Інформаційна війна проти УПА почалася ще в ті далекі 1940 роки, коли вона була важливим доповненням до військових операцій її ворогів. До того ж Німеччина у своїх листівках називала повстанську армію творінням “московських жидів”, а радянська пропаганда на весь світ оголошувала її вояків колаборантами, запроданцями Гітлера, “українсько-німецькими буржуазними націоналістами”. Перемога СРСР у Другій світовій війні дала йому можливість не тільки зосередити на боротьбі з УПА свої військові сили, а й примножити потуги власної пропаганди, спрямованої проти неї. Зрештою, завзяті пропагандистські атаки тривали й після припинення повстанського руху, аж до останніх днів існування Союзу. Результати цієї роботи в Україні досі даються взнаки – у ставленні до УПА її населення розділилося. На теренах, де армія діяла довго й активно, народ давно уже визнав повстанців - майже у кожному селі Західної України можна побачити споруджений силами громади пам’ятник, тут досі пам’ятають імена героїв-односельців; не тільки старше покоління, а й молоді співають повстанські пісні. Натомість на інших теренах України до УПА ставляться насторожено, чи навіть відверто вороже. Це яскравий доказ того, що таке ставлення сформувалося не внаслідок спілкування з повстанцями, а лише під впливом цілеспрямованої радянської пропаганди.
Нині ми відроджуємо історичну правду й справедливість, очищаємося від десятилітніх нашарувань фальсифікацій нашого минулого. Ми складаємо належну шану бійцям Української Повстанської Армії як доблесним захисникам Батьківщини і справжнім національним героям. На їхньому прикладі ми виховуємо нові покоління українських патріотів.
14 жовтня цього року, вітаючи ветеранів Української Повстанської Армії зі 67-річчям УПА, Президент України Віктор Ющенко зазначив: “Подвиг воїнів УПА не має аналогів в історії. Тисячі й тисячі українських юнаків і дівчат зі зброєю в руках стали до бою відразу з двома людиноненависницькими імперіями – німецько-фашистською і радянсько-комуністичною. Їхня справа здавалася безнадійною, але вони протиставили імперській потузі силу духу й перемогли. Імперії впали й на їхніх руїнах постала незалежна, соборна, демократична Україна”.
