Володимиру Миколайовичу Лібізі в житті пощастило. Бо працює в одному із найстаріших підприємств залізничного транспорту нашого міста – локомотивному депо, історія якого бере свій початок з 1873 року. Відразу після відкриття руху поїздів на дільниці Київ – Брест-Литовський виникла потреба у створенні в Здолбунові залізничних майстерень, де б ремонтували та обслуговували паровози. Потім майстерня переросла в депо. Одночасно будувалися казарми (житлові приміщення) для залізничників, інші об’єкти соціальної сфери.
В. М. Лібіга гордий тим, що з локомотивним депом пов’язали своє життя його дід, батько та мати, рідні дядьки. Вони працювали кондукторами, машиністами паровозів, тепловозів, електровозів, віддавши залізниці десятки років сумлінної праці. Якщо глибоко зазирнути в трудову біографію династії Лібіг, то цей рубіж сягне декілька сотень років. А магістраллю, яку подолали вони, образно кажучи, можна багато разів обгорнути земну кулю. Нехай не дивується прискіпливий читач, що проводжу цю аналогію. Бо Лібіги таки справді “намотали” за своє життя мільйони кілометрів.
Зустріч з Володимиром Миколайовичем відбулася в черговому залі для машиністів депо. Мій співрозмовник виявився небалакучим, зосередженим, конкретним у своїх судженнях і думках. Його трудове життя розпочалося із професійного училища залізничників (нині професійний ліцей залізничного транспорту). І можна сказати, що обрав професію машиніста за покликом серця. Вже тридцять років трудиться В. М. Лібіга в локомотивному депо. За цей час довелося працювати на паровозах і тепловозах, дев’ять років добросовісний машиніст не сходив з маневрового поїзда, працюючи в одну особу. Нині Володимир Миколайович водить потужні електропоїзди. Старанний в роботі, дотримується безпеки руху на магістралі, повсякчас дбає про економію електроенергії. Свій досвід охоче передає молоді. Він також є членом профспілкового комітету депо. За сумлінну працю має чимало почесних нагород. Портрет В. М. Лібіги в різні роки красувався на деповській дошці пошани.
- Іншої професії для себе не уявляю, - признається Володимир Миколайович. – Можна сказати, я вріс у неї, живу нею. І діти йдуть моїм шляхом. Дочка вже працює на залізниці. А в сина поки що мрія.
Гордо йде обраною дорогою Володимир Лібіга. І права на помилки йому не дано, бо він із когорти третього покоління династії Лібіг. Працювати як-небудь, мабуть, не дозволяє і робітнича совість. До вершин майстерності прямує проста і мудра людина, яка прагне творити добро для України.
Євген Шилан.
На фото: В. М. ЛІБІГА.
Фото автора.
