Двічі-тричі на рік мені доводиться бувати у Республіці Білорусь. Ось і цьогоріч, 4 січня, повертався до України електропотягом Мінськ-Барановичі, а потім дизель-потягом Барановичі-Удрицьк.
Вражає те, що вагони у цих потягах чисті не лише всередині, а й ззовні. У кожному - м’які сидіння, є ящик для сміття, в тамбурах не палять, немає велосипедів. Кожну зупинку оголошують гучномовцем, інформують і про те, що наступна платформа для виходу з вагонів коротка, і просять пасажирів пройти у перші три вагони.
Пройшовши прикордонний та митний контроль, виходимо в Удрицьку. І відразу відчуваємо велику різницю. Потяг зі Здолбунова прибув до Удрицька о 16.01, після чого стояв там протягом однієї години сорока п’яти хвилин. Ще протягом цілої години поїзд стояв у Сарнах. І ніхто не міг зрозуміло пояснити, для чого потрібні такі довгі стоянки.
З Удрицька потяг № 6350 Удрицьк-Здолбунів самостійно рухатися не міг, тому на допомогу викликали тепловоз. Пасажири сіли у перший вагон, де, порівняно з іншими, було трохи тепліше. Зате у вагоні стояв сморід від солярки. До того ж вагони нашого поїзда брудні і всередині, і ззовні. Крізь вікна майже нічого не видно. Про назви зупинок ніхто не повідомляє, тож дехто з пасажирів навіть не знає, коли виходити.
Не краще і в тамбурах: двері там не зачиняються, бо у деяких з них взагалі немає замків, лише ручки (див. фото).
А про стан санвузла взагалі не хочеться й згадувати…
Ось у таких умовах я їжджу вже одинадцять років. Складається враження, що такими поїздами до Європи нам доведеться «їхати» ще дуже довго…
Можливо, якби керівники Львівської залізниці та Рівненської дирекції залізничних перевезень їздили не в чистих службових автомобілях, а в таких потягах, то зміни на краще відбулися б. А на те, чому порушив цю тему, відповім словами одного персонажа з кінострічки «Біле сонце пустелі»: «Я мзду не беру, мне за державу обидно».
Георгій СЕМЕНЮК,
пенсіонер,
м. Здолбунів.
