Майже два роки без жодного дня спокою. Мабуть, саме так мало би бути у країні, полум’я революції в якій практично одразу ж перетворилося на вогонь війни. Але за цих два роки ми вже призвичаїлися жити так, неначе все, що відбувається навколо, є буденним.
Чи майже буденним. Щодня відлуння останніх вигуків Небесної Сотні чується все тихіше. Перестають шокувати новини – і смерті, і зради сприймаються як належне. Душі обростають захисною оболонкою. Але розум все одно час від часу вистрілює: як таке могло статися з нами? Як, заплативши за свободу наддорогу ціну, ми так і залишилися жити у країні, де досі не покараний жоден з тих, хто стріляв на Майдані у відчайдухів, і жоден з тих, хто віддавав накази, за які довічно горітиме у пеклі…
«Україна – це територія гідності і свободи. Такими нас зробила не одна, а дві революції – наш Майдан 2004 року, який був Святом Свободи, і Революція 2013 року, Революція Гідності», – так сказав Президент України минулого року, підписавши указ про відзначення щорічно 21 листопада Дня Гідності та Свободи.
Відтоді ми маємо гарне свято. І розуміємо, що Україна заслуговує на нього більше, ніж будь-яка інша з країн. Через століття поневолення, через десятиліття правління недолугих керманичів, через роки гірких смертей у чорній зоні війни, яку досі йменують зоною антитерористичної операції.
Але свобода – категорія, яку часом важко відчути і усвідомити. Тим паче, коли мимоволі почуваєшся залежним. Від цін, газу, безгрошів’я. Від зневіри, розчарування і бажання сховати голову у пісок, щоб не чути і не бачити. Дехто надто рано здається, переповнившись тягарем бійця «диванної сотні». Просто й досі не всі дозріли до усвідомлення, що свобода – найвища цінність кожної справжньої, самодостатньої людини.
Врешті, часи змінюються. У 2004-му ми розуміли, що разом нас багато, і танцювали на Майдані з помаранчевим настроєм. У 2014-му Майдан розфарбували у яскравий червоний. З того часу цим кольором нашу свободу підфарбовують чи не щодня. Кожен день сплачує данину за волю. І мимоволі усвідомлюєш, якою неймовірно високою вона є – ціна свободи. І згадуєш легенду про те, що усе найдорожче здобувається ціною великих страждань…
Свобода – це усвідомлення власної гідності. Це право вибирати. Не відчувати гніту корупції, сваволі та безвиході. Бути собою. Не залежати від психів-сусідів. Не розчаровуватись у тих, кому довірився. І відчувати, що ти народився і живеш у тій країні, яку щиро любиш кожною клітиною свого серця.
«Той, хто віддає власну свободу за безпеку, не отримує ні того, ні іншого», - сказав колись Томас Джефферсон, який у вісімнадцятому столітті створив Декларацію незалежності Сполучених Штатів Америки. Два роки тому ми не дозволили віддати свободу. Незважаючи ні на що, берегтимемо її і надалі. Бо надто багато страждань і смертей покладено на її вівтар. Бо ми таки приречені отримати її – справжню свободу. І попри все ми у це віримо, правда ж?
Марина СТЕПАНЮК.
