Думки демобілізованого воїна про АТО, перспективи перемоги та реалії мирного життя
Олексій ПАТІЙ (перший зліва) з колегами по роботі.
“Не розумію тих, хто каже, що піде воювати тільки тоді, коли ворог прийде до нас. Адже тоді вже буде пізно. Схід - це наша територія, і віддавати її не маємо права”, - зазначає Олексій Патій, електрозварювальник у котельні КП «Здолбунівкомуненергія», житель с. Ільпінь, який повернувся з АТО. Коли отримав повістку під час третьої хвилі мобілізації, уникати обов’язку не став, адже розумів, що потрібен на Сході.
Нещодавно ми поспілкувалися з воїном.
- Пане Олексію, коли Вас призвали і де Ви проходили службу?
- Повістку отримав торік у серпні, а вже у травні цього року був комісований через травму. Служив стрільцем-зенітником у 128 окремій гірсько-піхотній бригаді, у зенітному дивізіоні в Дебальцевому.
- Що найбільше вразило на війні?
- Найважче було дивитися на малих дітей, особливо взимку. У пам’яті одразу зринали кадри з фільмів про Другу світову. До нас на блокпост часто приходили двоє хлопчиків, 5 і 9 років. Вони знали, як розбирати автомат Калашникова, розрізняли моделі військової техніки. Просили потримати автомат. Потім питали, чи є щось їсти. Кажу: «Яблука будете?». «Будемо…». Давав кожному по напівзамерзлому яблуку. Коли вже від’їжджали з блокпоста, то завезли їм свої продукти. А одній жіночці з шістьма дітьми привезли сухпайки, то вона не захотіла їх брати. Казала: «Ви нас отруїти хочете, воно - американське». Поки я прямо перед нею не відкрив консерву і не почав її їсти, не повірила.
- Ви майже рік перебували у найгарячішій, на той час, точці Сходу. Як українську армію сприймало мирне населення?
- По-різному. Багато людей казали: «Ви - бандерівці. Навіщо ви сюди прийшли? Це наша земля». А я відповідав: «То беріть автомати і йдіть, воюйте. І я не буду їхати сюди. Але я тут, щоб захистити свою землю, сім’ю та рідних». Але, з іншого боку, їх можна зрозуміти, адже там 24 роки не було справжньої України. У великих містах ще розвинена інфраструктура, налагоджене життя. А у маленьких - біднота. На Сході зберігся дух Радянського Союзу. В мене було відчуття, що я років на 50 повернувся в минуле. Якось бачив в одному з міст газетний кіоск, а там написано на папірці від руки: «Ушла в Союзпечать».
- Чому, на Вашу думку, люди не хочуть залишати зону АТО, навіть попри небезпеку та бідність?
- Є такі, що відмовляються, бо їм немає куди їхати. У інших там майно. Та хіба це важливіше за життя? Літні люди кажуть, що вони вже життя прожили, тому їм нема чого боятися. Та залишаються і жінки з дітьми. Наші хлопці, поки могли, возили в Дебальцево їжу для тих, хто ховався у лікарняному підвалі. Коли ж через обстріли вже не могли цього робити, жінки самі прибігали за продуктами.
Дехто там свято вірить у так звані ДНР, ЛНР і «рускій мір». Хоча, якось одна жінка зізналась мені під час бесіди, що їй добре, коли наші війська стоять поруч. Тоді спокійно. А за «республік» їхніх чоловіків постійно забирали на громадські роботи, у магазинах бойовики не розплачувались, мовляв, вони за них воюють тому мають право безкоштовно брати усе, що завгодно. Українські солдати риють окопи самі, чоловіків місцевих не чіпають, розраховуються в магазинах. Та все одно ця жінка хоче до Росії, а чому - пояснити не може.
- Часто приїжджали волонтери?
- До того, як перекрили дорогу на Дебальцеве, часто. Було приємно побачити й своїх. Коли був в Артемівську, зустрівся зі здолбунівчанами Оксаною та Дмитром. Волонтери привозили все. Якщо здолбунівські чи рівненські не могли чогось дістати, підключали київських. Але не всюди вони могли їздити. На деякі, особливо небезпечні блокпости, їх не пускали. Тому посилки передавали разом з боєприпасами та сухпайками. А коли дорогу закрили, то взагалі ніхто, крім військових, туди не їздив, бо небезпечно стало. Так загинув наш командир батареї майор Олексій Гуртов - поїхав за боєприпасами чи їжею. Міг відправити туди когось іншого, але не побоявся і рушив сам.
- На війні морально та й фізично дуже важко. Яким чином Вам вдавалося триматись?
- Насправді, вважав, що я морально сильний. Але коли побачив, як люди гинуть, як нівечаться тіла… Навіть телефонував додому і казав: «Я не витримаю», настільки було тяжко. Досі ночами це все сниться, ходжу знервований, хлопців згадую. Надсилаю їм посилки. Знаю, що їм приємно їх отримувати. Бо, коли приходить посилка, а там рівненська чи здолбунівська адреса, теплом проймає…
Їх треба підтримувати, адже і самі «сєпари» намагаються погіршити моральний дух наших бійців. Есемески пишуть: «Здавайтесь, ваше начальство убите». А ще телефонують до хлопців, кажуть, що вони вже у них вдома, що сім’ї - кінець. Наші зразу додому перетелефоновують, аби переконатись, що все добре. Але поступово до цього звикаєш. Є й бійці, які на ротацію відмовляються їхати. Кажуть: «Що ми там будемо робити?». Бо одразу просто не усвідомлюєш, що уже вдома. Не спиш ночами. Максимум по дві-три години. А потім просто «вирубає». Видно, спрацьовує захисна реакція організму…
Дуже допомагала підтримка земляків. Посилки надходили з дому, з роботи. Бувало, дуже кортіло чогось домашнього, то телефонував і просив дружину, щоб вислала. На гроші, зібрані на моїй вулиці, купили рацію. Колеги придбали каску та бронежилет. І в дитячому садочку люди «скидалися». На Новий рік подарунки отримували, листівки. Мені дісталися ангел, якого я повісив біля себе, і чобіток, який чіпляють над каміном. Дуже приємно було читати листи, написані дітьми, вітання з новорічними святами. Траплялося, коли волонтери приїжджали, то насамперед ми запитували їх, чи є дитячі листи.
А ще ми там по-справжньому товаришували. Адже коли ти знаєш, що поруч стоїть той, хто будь-якої миті прикриє, воювати стає в рази легше. Багатьох дорогих людей я там втратив. Мрію, що коли хлопці, з якими служив, повернуться додому, обов’язково з’їздимо разом на могили загиблих, поспілкуємося з їхніми батьками.
- Під час війни Вам довелося пройти пекло. Очевидно, що рік служби з короткою відпусткою у 10 днів - це забагато. Скільки часу, на Вашу думку, бійцеві варто перебувати у зоні бойових дій?
- Безпосередньо у зоні бойових дій - не більше трьох місяців, потім перерва - не більше місяця, щоб трохи відійти, але не відвикнути надто, і знову в бій. Цілий рік з маленькою відпусткою у 10 днів воювати важко.
- Як почуваєтеся після повернення додому?
- За час перебування на війні відвик від мирного життя та звичної роботи. Думав, за цей рік щось змінилося, проте, люди живуть так само. Скаржаться на владу, а самі нічого робити не хочуть. Коли приходжу на виклики, часто запитую: «А що ви зробили, щоб жити краще? Чому не добиваєтесь справедливості?» Та не всі це розуміють. А найбільше розчаровують ті, хто робить вигляд, що є героєм і великим патріотом. Утікають з фронту, а потім розповідають, які вони «воїни світла». Були і в нас такі. Не встигли заїхати в Дебальцеве у жовтні, як вже у листопаді поїхали у відпустку і залишились вдома. Що ж до мене, то досі не маю статусу учасника бойових дій.
- На Вашу думку, чому ми так довго йдемо до перемоги?
- Перемогти можна було б дуже швидко, якби не млявість і часто байдуже ставлення військового керівництва до війни та підготовки мобілізованих. А загалом, якби дали команду, то через два-три тижні кордон вдалося б закрити і тримати. Хіба якби на нас «кинули» величезну масу війська, авіацію, можливо, не змогли б втримати. Та все ж таки ми - сильні.
Спілкувалась
Ірина САМЧУК.
