Люблю своє місто, бо я в ньому народилась, живу і хочу, щоб тут залишились мої діти. Саме тому мені не байдуже, як воно виглядає, що в ньому відбувається. Завжди знала, що у Здолбунові мешкають добрі, працьовиті і щирі люди, але побачене у День міста, 13 вересня, мене вразило настільки, що не можу не поділитися своїми думками.
Усі ми переймаємось війною, часто з відчаєм кажемо, що «там» нічого не покращиться, що хлопцям «там» тяжко, і їм ніхто не допомагає. А от самі зробити якийсь практичний крок для цього, порушивши власну зону комфорту, не завжди наважуємось. Припустимо, що про благодійні заходи до Дня міста знало 50 відсотків населення, з них активних - 30. Отже, потенційних учасників недільних заходів було близько 5-6 тисяч. Але, зважаючи на похмуру й доволі прохолодну погоду, на вулицю ризикнули вийти виключно ті, хто не зміг залишитися байдужим, кому спокійно лежати перед телевізором завадило сумління. І саме завдяки цим справжнім патріотам, а ними виявились школярі зі своїми вчителями, дошкільнята з вихователями, працівники комунальних установ, громадські організації, такі, наприклад, як харцери або представники Товариства польської культури Здолбунівщини та «Клубу Життєлюб», спортсмени, залізничники, приватні підприємці, тобто люди, не настільки заангажовані, як держслужбовці.
І треба було бачити, з яким завзяттям усі ці люди продавали й купували усілякий крам, аби допомогти здолбунівським солдатам. Як вони не соромилися припросити покупця, а чи й пристидити того, хто шкодував грошей на благодійну справу, як по кілька разів встигали оббігти усіх учасників заходів, аби вмовити придбати лотерейний квиток, чи продати неймовірну кількість шашликів і зробити багато чого ще. І все заради головної мети - зібрати кошти на потреби воїнів-земляків. Бачила на аукціоні речі, більша частина яких іншим разом, мабуть, так і лишилася б на полицях, навіть попри їх вартість. А тут ніби холодна погода заохочувала зімкнутись біля сцени у гідропарку в тісне коло і не розходитись, поки не буде продано останній лот. Причому, зовсім не дешево.
Аби не лишитись осторонь, частина здолбунівчан відкрила свої домашні шафи і винесла за «хто скільки дасть» вживані речі. Не скажу, що був ажіотаж, але до жіночок, які їх продавали, постійно хтось підходив, щось для себе вибирав і кидав гроші у скриньку.
Усім було цікаво. З дітворою грались аніматори, голосисті жіночки співали разом з баяністом-ентузіастом, мотузковий парк підкорювали до темної ночі майбутні альпіністи, хлопці-спортсмени випробовували свої сили в ході різних змагань, група молоді демонструвала вражаючі трюки на спортмайданчику. А ще сподобалось, що ті, кому не пощастило отримати приз під час розіграшу лотереї, не розчарувались, адже усвідомлювали: їхні кошти все одно не пропали марно. Загалом панувала піднесена і надзвичайно позитивна атмосфера.
Учасники АТО, яких того дня на вулицях міста було чимало, посміхалися, віталися, про щось розповідали знайомим, а згодом трепетно запускали пам’ятні небесні ліхтарики над озером.
Саме незабутніми епізодами, коли дошкільнят в «бронежилетиках» гучними оплесками зустріли військові; коли хлопці-вояки вишикувались на площі з нагородами, а присутні з гордістю й сльозами їм аплодували; коли маленькі артисти в самих лише тоненьких сценічних костюмах захоплено витанцьовували; коли захисник Луганського аеропорту Павло Єфімов отримав у подарунок «Козака», котрого для нього викупив на аукціоні вдячний чоловік, і ще багатьма іншими деталями мені запам’ятався День міста. А, як виявилось, благодійних грошей під час нього назбирали теж непогано - навіть більше, ніж якби кожен здолбунівчанин подарував би по гривні для потреб солдатів. І хоча цього спочатку не сталося, небайдужі ситуацію виправили.
Тож браво, здолбунівчани! Браво, організатори!
Інна ЦЮХ,
мешканка міста
Здолбунова.
