Із книги Ф. Єфімчука "Нариси історії Дерманських шкіл"
З початку своєї першої окупації Західної України, що тривала 21 місяць, радянський режим всіляко намагався заволодіти «серцями й думками” населення. Більшовики оголосили, що прийшли як “прапороносці високих гуманістичних принципів”, виправдовуючи співпрацю з фашистами у розподілі Польщі (згідно з секретним протоколом від 23 серпня 1939 року про розподіл сфер впливу Німеччини та СРСР в Європі) прагненням допомогти пригнобленим меншостям і насамперед “братам” українцям та білорусам.
Особливі зусилля робилися для того, щоб справити на західних українців враження “українськості” нової влади.
Новий режим також намагався прибрати демократичного вигляду. 22 жовтня 1939 року були організовані вибори, на яких населення змушували голосувати за єдиний список кандидатів, котрі підтримували приєднання Західної України до СРСР.
Деякі політичні кроки Рад принесли західним українцям конкретні покращення. Було багато зроблено для українізації та зміцнення системи освіти. До середини 1940 року кількість початкових шкіл на Західній Україні досягла близько 6900, із них - 6 тисяч українських. Українська мова стала мовою викладання у перейменованому на честь Івана Франка Львівському університеті цьому давньому бастіоні польських впливів на Україну, що тепер відрив двері для українських студентів та викладачів. Поліпшилося медичне обслуговування населення, особливо сільського. Були націоналізовані промислові підприємства та кооперативи, що раніше належали переважно полякам та євреям. Влада відібрала у польських поміщиків землю і обіцяла розподілити її між селянами.
Але паралельно з цими реформами проводилися масові арешти, розстріли, депортації сотень тисяч людей, заборона і розпуск політичних партій і громадських організацій, в т.ч. “Просвіти”, на захід до німців втекло біля 30 тисяч українських активістів, почалася колективізація, переслідування і утиски церкви.
З 17 вересня 1939 року по 22 червня 1941 року в Західній Україні форсованими темпами здійснювалися заходи з якнайшвидшого перетворення її у складову частину СРСР.
Гуманітарний аспект наслідків “радянізації” Західної України визначався сутністю офіційної політики в сфері духовного життя суспільства. А вона повністю відповідала вже знайомій з 20-30-х років формулі - партійно-державна монополія на розвиток освіти і культури. Причому цей розвиток розглядався як засіб нав’язування комуністичної ідеології та формування “нової людини”, яка б забезпечувала потреби режиму.
Підпорядкувавши своєму безпосередньому контролю майже всі освітні, наукові, культурні та ідеологічні установи, держава заходилася розбудовувати духовне життя на Західній Україні після вересня 1939 року в потрібному для себе напрямі.
Інтереси найширших верств населення зачіпали насамперед зміни в галузі освіти. Не перериваючи роботи шкіл і не починаючи ще докорінну перебудову системи навчання, нова влада вже з жовтня 1939 року почала вносити зміни до навчального та виховного процесу в цих навчальних закладах. Насамперед діючому учительському корпусу слід було дати зрозуміти, що саме вимагається від нього в нових умовах. З цією метою в містах скликалися наради педагогів з приводу ознайомлення їх із завданнями на поточний навчальний рік. Тоді ж почала діяти система курсів для вчителів, переважно з вивчення основ марксизму-ленінізму. Ґрунтовнішу перепідготовку для вчителів було організовано пізніше, під час різдвяних канікул, у зв’язку з переходом з другого півріччя 1939-1940 навчального року на радянські навчальні програми. Тривала ця робота і влітку 1940 року.
У жовтні 1939 року всіх учнів шкіл в Західній Україні було переведено на один клас нижче - радянські освітні чиновники вирішили, що рівень освіти в цих школах значно нижчий, ніж в Східній Україні. Чи було ж це так насправді, а чи був це пропагандистський трюк?
4 березня 1940 року Рада Народних Комісарів УРСР ухвалила постанову, якою констатувалося завершення реорганізації освіти в Західній Україні: народні школи першого ступеня перетворювалися на початкові (чотирирічні) школи, другого і третього ступенів - на неповні середні школи (семирічні), гімназії та ліцеї - на середні (десятирічні) школи. Всі школи переходили на утримання держави. Навчання оголошувалося безплатним.
Протягом грудня 1939 року до шкіл було залучено біля 400 тисяч дітей, що не навчалися.
Зростання потреби в педагогічних кадрах сприяло швидкій ліквідації безробіття серед місцевих вчителів. Для заповнення вакансій був проведений набір слухачів на кількамісячні курси вчителів, головним чином для початкової школи. Відкрито нові вищі та середні педагогічні навчальні заклади, збільшився прийом студентів до існуючих.
Протягом 1939-1941 років Наркомат освіти УРСР відрядив на роботу до шкіл західних областей тисячі вчителів, в тому числі на посади директорів 1066 чоловік. Поліпшилася матеріальна база освіти. Під школи було передано сотні приміщень, в основному відібрані у вивезених до Сибіру людей.
Асигнування на освіту в 1940 році становили понад 43% всього бюджету західних областей УРСР на той рік.
З кінця 1939 року розгорнулася кампанія з ліквідації неписьменності серед дорослого населення. На Волині весною 1941 року було задіяно в школах “лікнепу” 1575 вчителів та 1356 культармійців. Відкривалися бібліотеки, клуби, кінотеатри.
Проте позитивні перетворення в освіті супроводжувалися дуже болісними процесами. Постійно траплялися колізії між старою і новою, радянською, традицією викладання, поведінки, стосунків між педагогами і школярами. Після організації комсомольських та піонерських осередків деякі молоді “революціонери” відкрили для себе чудову можливість шантажувати своїх вчителів звинуваченнями в консерватизмі. Класова свідомість цінувалася більше за сумлінність у навчанні. Усталену субординацію й дисципліну підривала навіть така дрібниця, як спосіб звертання до вчителів. Замість старого “пан учитель” у школах було запроваджено ім’я та по-батькові, що для західних українців виглядало штучним.
Різка зміна ідейних цінностей та жорсткий контроль державно-партійних органів за навчальним процесом змушували вчителів і учнів говорити на заняттях речі, яких вони насправді не поділяли. Подвійний стандарт підривав моральні засади молодого покоління. Особливо згубним у цьому плані було намагання НКВД збирати за допомогою учнів компрометуючі матеріали на вчителів, які вважалися однією з неблагонадійних та “засмічених” вихідцями з буржуазії професійних груп.
Якщо на початку щойно перелічені ускладнення в сприйнятті багатьма українцями нової ситуації бодай частково компенсувалися українізацією, то з часом дедалі помітнішими ставали ознаки майбутньої русифікації. У всіх школах одразу було запроваджене обов’язкове вивчення російської мови. Організовувалися курси російської мови для вчителів. З особливою наполегливістю залучали до вивчення російської мови майбутніх призовників до армії.
Неприємно вражало і те, що більшість радянських представників та навіть артистів із Східної України, добре володіючи українською мовою, між собою спілкувалися російською. Шокувало західних українців вилучення і знищення маси українських книг, які оголошувалися націоналістичними. Внаслідок підпорядкування культури безпосередньому контролю партійно-державних органів визначальною рисою духовного життя суспільства стала одноманітність. Сувора уніфікація думки, встановлена радянською владою, справляла на мешканців Західної України гнітюче враження. Від різнопланової інформації та полеміки в пресі, літературі, мистецтві, політиці не лишилося й сліду.
У перші ж дні після приходу Червоної Армії на нові території було привезено сотні тисяч таких важливих у системі радянської агітації засобів “піднесення свідомості народу”, як портрети керівників комуністичної партії та держави, численні листівки.
Взагалі, тактика “радянизації” духовної сфери суспільного життя виявилася майже аналогічною до методів перетворень в економіці чи політиці. Дорадянська ідеологія, спосіб мислення й переважна більшість культурних традицій змінювалися швидко, майже за декретом, так само як і, скажімо, приватна власність чи багатопартійність. Нові ж реалії насаджувалися у шокових дозах та брутальним примусом. Прикладом може бути “розв’язання” релігійного питання. До Західної України було завезено великі партії антирелігійної літератури, організовано читання численних лекцій на відповідну тематику. В усіх школах було скасовано викладання релігії, ліквідовано відповідну символіку, під час релігійних свят школярів намагалися залучати до участі у різноманітних виховних та громадських заходах. З переходом на радянські програми адміністрація почала вимагати від учителів обов’язкового включення до робочих конспектів, а також наведення мало не на кожному уроці антирелігійних прикладів. Це стало важким випробуванням як для дітей, так і для педагогів, абсолютна більшість яких були віруючими.
Культ войовничого атеїзму закарбувався у свідомості мешканців Західної України як одне з найнеприємніших психологічних переживань у часи першого перебування під радянською владою. Зрівнятися з ним могло хіба що почуття загальної непевності й щоденного страху за своє життя, викликане систематичним терором з боку органів державної безпеки.
Включення Західної України до складу УРСР було подією великої історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з’єдналися в межах однієї державної структури. Але через свою обмежену тривалість це насильне об’єднання не спричинило глибоких змін ні в Західній, ні в Східній Україні. І все ж воно мало певний вплив, і перше знайомство з радянською системою виявилося для західних українців в основному негативним досвідом, у результаті якого багато з них дійшли висновку, що “більшовицької” влади слід уникати будь-якою ціною.
У кінці вересня - на початку жовтня 1939 року в семикласній школі села Дермань почалися великі зміни. Директором було призначено Кухара Йосипа Савовича, випускника Дерманської учительської семінарії ще з дореволюційних часів, у 1918-1921 роках - викладача цієї ж семінарії, з 1921 до 1939 року - вчителя математики семикласної польської школи в Дермані. Завучем було призначено Мельника Степана Федоровича, українського філолога, який до того працював вчителем в селі Гільча. Українську мову викладав уродженець Дерманя Фридрих Іван Дем’янович, випускник Рівненської гімназії, навчався у Варшавському університеті на богословському факультеті. Математику, хімію, біологію викладав Кисільчук Євген Кіндратович, уродженець Дерманя, випускник Рівненської гімназії (був обраний від Дерманя депутатом Народних Зборів Західної України, що проголосили об’єднання з УРСР). Математику, фізику викладав уродженець Дерманя, випускник Рівненської гімназії Нестерчук Сидір Микитович, російську мову - Ішина Анастасія Василівна, ще перед 1917 роком закінчила в Петербурзі Вищі Педагогічні курси, географію, природознавство - уродженець Дерманя, випускник Рівненської гімназії Сидорчук Мелетій Сергійович, українську мову та літературу - уродженець Дерманя, випускник Рівненської гімназії Олекса Андрійович Скоропада. Шевчук Йосип Сидорович уродженець Дерманя, закінчив 1921 року Дерманську учительську семінарію, за Польщі не вчителював, викладав у початкових класах та керував хором. Гаврилюк Андрій Якович - уродженець Дерманя, закінчив Рівненську гімназію - викладав у початкових класах.
Із вчителів польської школи залишились: Волейкова Марія Андріївна, Пеховська Яніна, Юшкевичева Ядвіга - всі навчали початкові класи, Марцинковська Галина Василівна - вчителька української мови та літератури.
З 1940 року в школі почали працювати вчителі-євреї Штейншнайд Перля Борухівна, Брайдман, Коган, Глозман. Учні мало що пам’ятають про них: які предмети викладали, як їх звали, які навчальні заклади закінчили. Невідома їх подальша доля. Як вважає дочка Й. С. Кухара Галина, вони були родом з містечка Мізоч і всі загинули в гетто у 1941-1942 роках від рук фашистів.
Офіційно школа почала називатися Дерманська II неповна середня школа. У жовтні 1939 року було відмінено викладання релігії та польської мови, введено викладання російської мови. Всі вчителі мали пройти короткотермінові курси, де їх знайомили із завданнями освіти в СРСР, програмами, підручниками, методикою навчання та виховання. Почали в школі створюватися гуртки: математичний, історичний, російської та української мови.
З січня 1940 року відбулася заміна старих підручників на нові, радянські, введено вивчення історії та географії СРСР, Конституції СРСР та УРСР, німецької мови. Школа “прикрасилася” червоним прапором, гербами СРСР та УРСР, портретами Сталіна, Калініна, Молотова, лозунгами, закликами. Було створено бібліотеку з радянських книг, книг Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна. Почалося відзначення нових дат: народження Сталіна, Леніна, день РСЧА, 8 Березня, 1 травня, 7 листопада, день Конституції СРСР. Спроба створити в школі піонерську та комсомольську організацію не вдалася - не було бажаючих, хоча з райцентру приїжджали неодноразово представники райкому партії та комсомолу, агітували, переконували. Марно. Для нагороди кращих учнів з’явилося в школі звання - ударник навчання, грамоти з портретами Сталіна, Леніна. До обов’язків дирекції школи, вчителів стала належати організація соціалістичного змагання між класами, атеїстична пропаганда, возвеличення “великих” досягнень радянської влади, славославіє “вождя всіх трудящих мудрого Сталіна”...
Часи були непевні. Десь на Заході гриміла війна - Гітлер завойовував Європу, а радянська пропаганда та агітація називала Німеччину союзником, партнером, жодного слова про фашизм, його нелюдське обличчя. Може тому, що й СРСР був агресором - фінська війна, захоплення Прибалтики - вихваляння могутності “першої в світі країни соціалізму”, возвеличення “великого» російського народу, його мнимих переваг та історичних успіхів все це створювало тривожну атмосферу очікування чогось страшного та небезпечного... І ці часи не забарилися.
