Мамою бути непросто. Мама втрачає свій внутрішній спокій з першим криком немовляти, натомість отримуючи незрівнянне щастя. І з тієї ж миті забуває, як це - жити для себе. Її існування вже нерозривно пов’язане з іншим життям. Вона ж - мама, тому розуміє, що для дитини завжди буде фортецею, за якою - спокійно, тепло і безпечно.
Вона може пережити майже усе - невдачі, кризи, крах. Зціпити зуби і... пережити. Усе, але не дитячий біль, який відлунює у її душі вдесятеро більшим болем. Мама сильна доти, доки у її дитини все гаразд. Але її сили потроюються, коли дитя потребує допомоги.
Кожна мама ненавидить війну. Мама солдата чекає та майже не знає, що таке міцний сон. Лякається кожного телефонного дзвінка і незворушного «поза мережею» у слухавці. Звідки ж вона могла знати, що виховує сина для війни? Її лякали його дитячі розбиті коліна, а згодом - пізнє повернення з гульок. Але аж ніяк не перспектива випроводжати дитя у справжні бої. Звідки ж вона знала? І що б змінила, аби знала? Вона ж сама його так виховала. Таким, що не боїться йти під кулі. Таким, що часом приховує правду, оберігаючи її від ударів реальності. Мама ж мовчить. Бо розуміє усе-все. І навіть більше...
Моторошне старе фото, на якому мама востаннє обіймає мобілізованого на війну з гітлерівцями сина - наче відлуння з минулого. Як і та перемога 1945-го, здобута сльозами мільйонів мам. Усе змінилося надто стрімко. Перемикаєш канали з фільмами про ту війну, де було все зрозуміло - «наші і німці». Тепер таке кіно дивитися важко. А ще важче - зрозуміти, чому російська мама не впала у порозі в ноги своєму синові і не перегородила йому шлях до пекла. У мами ж у цьому світі немає більшого ворога, аніж війна. Й нема гіршого прокляття, аніж виховати загарбника і вбивцю.
Але мамі, яка ненавидить війну, воздасться за її силу та витримку. Воздасться миром і шаною поколінь, які житимуть згодом. Мама - це перемога. Бо вона - сила і любов. Тому у ці дні треба просто помолитися за загиблих у всіх нещадних війнах. І обов’язково привітати маму з її святом.
Марина СТЕПАНЮК.
