Ці хлопці - герої. Послухавши їх спогади, дивуєшся, як вони усе це пережили. Під час неформальної бесіди наші земляки зі 128-ї бригади розповіли про те, як виходили з Дебальцівського “казана”, вчили чеченців української мови та спостерігали за “розбірками” між терористами.
Артем Логвиненко, Володимир Козак та Андрій Мельник розповідають, що з-під Дебальцевого виходили полями, невеличкими колонами. Спочатку у день відходу зі штабу надійшла команда триматися до останнього. Та комбриг сказав, щоб усю техніку підготували до виїзду. Уже ввечері зі штабу надійшов новий наказ: бути готовими до виходу, чекати команди. Перші колони виходили з оточення о першій ночі. Останні - о четвертій ранку. І саме їм дісталося найбільше - їх потужно обстрілювали.
Рухалися повільно і дуже довго. Через кожних 100 м мусили зупинятися й вичікувати 15 хвилин. Попереду йшли розвідники, які вивчали обстановку, поки стояла колона. Оскільки пересувалися вночі, не обійшлося і без своєрідних “курйозів”. Так, довелося хлопцям пройти безпосередньо через пост сепаратистів. Цікаво, що «сепари» спочатку навіть не зрозуміли, що це українські бійці і прийняли їх за своїх. Радо вітали, ледь не на чарчину запрошували. Лише коли хлопці відійшли від блокпоста, почалась перестрілка. Та, на щастя, усі наші лишилися неушкодженими.
Критичність ситуації під Дебальцевим змусила наших Героїв проявляти винахідливість і знаходити інші шляхи, невідомі сепаратистам. Адже часом йшли прямо в тих “під носом”.
Бійці розповідають, що їм доводилося брати терористів у полон. Серед полонених росіян не було, зате траплялися чеченці. Втрапивши ввечері у полон, до ранку бойовики, які раніше української мови не розуміли, нашою солов’їною вже навіть розмовляли, згадують солдати.
Полонених чеченців обмінювали на наших вояків, щоправда, цей “бартер” був не дуже до вподоби бойовикам. Мовляв, вони віддають нам хороших, а ми їм - самих бомжів. Та наші хлопці стверджують, що правда у цьому таки є, адже на боці терористів справді воюють найманці з “сумнівних” соціальних верств. З їх боку до війська справді “гребуть” кого завгодно.
Та в полон подекуди потрапляли і сепаратисти-українці. Дехто з них навіть сам здавався: мовляв, думав, що за правду воює, а виявилося все не так. Але наші солдати вважають, що не всі ті, кого “змучили докори сумління”, казали правду. Здаючись у полон, сепаратисти знали, що через два тижні їх обміняють, і вони повернуться до лав своїх з купою “виловленої” інформації.
Про бої наші вояки також розповідають те, що пережили самі. Наприклад, кажуть, що “урагани” набагато страшніші “градів”, бо від обстрілів ними не рятують навіть бліндажі. Лише щасливчики залишаються живими. Саме від “урагану” загинули четверо бійців. Їх бліндаж «накрило» прямим влучанням. Вціліли тоді лише два бійці: один якраз вийшов з бліндажа, аби зателефонувати мамі, а другий на той час перебував у відпустці – поїхав до хворої матусі. Ось так матері й відвели біду від своїх дітей…
Не менш жахливими є “буратіни”. Ця високотехнологічна зброя випалює все живе в радіусі до 4 га. Та сепаратисти використовувати ці якості не дуже вміють. Якось вони переплутали своїх і чужих та вистрелили по танку, який виявився сепаратистським, - спалили своїх же…
Утім, “сепари” не завжди б’ють по своїх помилково. За словами хлопців, донські козаки зазвичай ведуть бій не з українськими військовими, а з місцевими бойовиками. Козаки приїздили на так званий «вікенд» в Україну, щоб повоювати. Стрілянину починали у вечір п’ятниці, а закінчували на ранок у понеділок. Якось наші стали свідками безперервного 28-годинного бою за територію між терористами. Для тих “розбірки” між собою - звичне явище. Буває, одні займуть схід міста, інші - захід, ще інші - північ. І б’ють одні по одних - хто до центру міста швидше добереться.
Перше запитання, яке зазвичай чують учасники АТО, чомусь стосується страху. Звісно, здавалося б, що ж тут запитувати... Адже це війна - летять снаряди, свистять кулі. І немає твердої впевненості, що повернешся додому живим. Але хлопці завжди відповідають на запитання: «Чи було вам страшно?» з іронією. «Страшно не було, зовсім. Я «Отче наш» до того повністю не пам’ятав, а це - згадав…».
Записала Ірина САМЧУК.
