Василь жук
«Батьки Василя Жука повинні знати, що їх син - герой», - переконаний бойовий побратим нашого земляка Роман Свистун, стрілець батальйону «ОУН», який приїхав зі Львівщини до Здолбунова, аби відвідати рідних хлопця. Нещодавно Роман повернувся у відпустку із зони АТО. Після загибелі Василя, ще на передовій, у селі Піски на Донеччині, він пообіцяв собі розповісти землякам бійця про те, який мужній хлопець жив поруч з ними.
Наймолодший у підрозділі
Романові Свистуну нелегко розповідати про події, пов’язані із загибеллю Василя. Ті, хто пережив пекло війни на Сході України, не можуть спокійно згадувати побратимів, які полягли, захищаючи нашу державу.
- З Василем ми познайомилися за тиждень до його загибелі, - розповідає Роман Свистун. - Саме тоді позиції їх 93-ї окремої механізованої бригади посилили бійцями нашого батальйону «ОУН». Неподалік наших позицій розташовувався двоповерховий будинок, у якому ми жили. Верхній поверх був зруйнований, а вікна вибиті і закладені мішками з піском. Зате у холі на першому поверсі було достатньо місця. Там стояли саморобні великий стіл, лавки, були каремати, спальні місця. Одночасно приміщення слугувало своєрідним складом: там зберігались запаси їжі і води, що доставляли нам волонтери, була і зброя. Грілися біля пічки, а світло мали завдяки бензогенератору. Разом нас жило 16. Прибилася до нас ще й вівчарка з чотирма цуценятами, яких згодом розібрали хлопці, коли їхали у відпустку.
Василь був наймолодшим у своєму підрозділі. Але у свої 23 роки був дуже відповідальним і порядним, людяним, професійно виконував свої обов’язки. Взірцем для нього стали товариші - старшина Роман Юльчишин та сержант Віктор Клочан. Роман родом зі Львівщини, Віктор - з Черкащини. На долі кожного з них війна залишила глибокий шрам. Роман отримав поранення, коли загинув Василь, нині він на лікуванні у львівському шпиталі. Віктор же разом із сином служив у Дебальцевому. Два тижні тому надали відпустку - поїхав хоронити сина...
Василя Жука поважали й стрільці з батальйону «ОУН». Я значно старший від Василя, але військового досвіду не мав. Тому, коли прийшов на передову, звернувся до нього, і він розповів про зброю, позицію, про те, як боронитися та вижити.
У вільний час Василь любив слухати музику, телефонував додому, ділився новинами з друзями. А всього за кілька годин до загибелі розповів, що через півроку в нього народиться племінник. Ніколи не забуду, як світилися його очі і яким щасливим він був. Я теж щиро порадів цій звістці, побажав здоров’я майбутньому племіннику та обов’язкової відпустки, щоб Василь міг його побачити...
Рятуючи життя іншого, ризикнув своїм
Чоловік з болем згадує останній день життя молодого бійця:
- Це трапилося 24 січня. Того дня, як і раніше, Піски обстрілювали сепаратисти. Мінометами, «градами», зрідка - з танків. Кожен постріл несе небезпеку. Але найгірше - постріли з танків та самохідних артилерійських установок, які виїжджають, стріляють і втікають. «Накрити» їх одразу не виходить. Поруч з нашою, на лівому фланзі, була позиція, яку боронив батальйон «Дніпро-1». З цими солдатами ми добре знайомі, адже у вільний час спілкувалися, а наші командири ще й узгоджують воєнні дії. Також Піски обороняли добровольчі батальйони «Правий сектор», «Закарпатська Січ» та «Січ».
Ми перебували у «своєму» будинку. Хтось відпочивав після чергування, хтось чистив зброю, хтось куховарив, а хтось молився. Близько 16 години по рації від нашого спостерігача прозвучала команда особовому складу на період щільних обстрілів спустися у підвали. Та раптом з рації пролунав крик: «Увага, «двохсотий!» Увага, «трьохсотий!». Це було на сусідній з нами позиції, яку боронили два бійці батальйону «Дніпро-1». Загиблому не було і 20 років...
Почувши повідомлення про пораненого, Роман та Василь, одягнувши бронежилети й каски, побігли його рятувати. Інтервали між пострілами скоротилися, і хлопці наважились ризикнути. На війні є правило: поки не вщухнуть постріли, сховище покидати не можна. Але існує й правило інше, те, що всотується з молоком матері, українськими піснями, батьківською любов’ю, любов’ю до України. І саме це правило виявилось для хлопців важливішим.
Наступною командою, що пролунала по рації, була: «Бойова тривога, напад на нашу позицію!» І ми, решта тих, хто залишився у приміщенні, вибігли та зайняли бойові місця. Ворожу атаку відбили, втрат більше не було. Потім, за графіком, я заступив на чергування і тільки ввечері потрапив до будинку. Відразу й не помітив гнітючої тиші, що там панувала. За кілька хвилин мій побратим «Бур» повідомив про те, що Василя більше немає, а Романа поранено...
Дух братерства - це те, що допомагає нашим воякам долати найнебезпечніші перешкоди. У батальйоні «ОУН», крім західняків, служить багато добровольців з Криму, Білорусі, Росії. Коли бачиш, що побратими готові йти на ризик заради тебе, ти і сам готовий зробити це для них. Боронити Україну ідуть найкращі хлопці, та повертаються не всі. Будуть інші, таких уже не буде…
Але пам'ять про Василя та усіх загиблих за незалежність нашої держави обов’язково житиме. Герої не вмирають, вони стають нашими янголами-охоронцями.
Записала Ірина САМЧУК.
