Минає рік від розстрілу Небесної сотні на київському Майдані
Київ. Лютий 2014 року.
Важко усвідомити, що від того лютого вже проминув цілий рік. Буремне сьогодення та неможливість хоч на мить відволіктись від жорстокої реальності настільки химерно змінює плин часу, що іноді його вже навіть не відчуваєш. Дні складаються у місяці, зиму змінюють перші проблиски весни. А на душі - важкий тягар, а на Сході - чергове псевдоперемир’я зі щоденними фатальними зведеннями…
Тоді, у лютому 2014-го, теж гнітив непідйомний тягар гіркого болю. З ним до останнього подиху доведеться жити усім, хто став свідком цієї війни – від спокійного листопадового вечора 2013-го до ось цієї самої хвилини, в яку також десь прикривають Україну своїми життями наші безстрашні хлопці. Як просто назавжди втратити легкість та безтурботність… Як стрімко можуть змінитися пріоритети. І вже не особистого щастя, не достатку і не успіху просиш у Бога, а лишень про те, щоб врешті скінчилося це кровопролиття і щоб здоров’я й витримку послали небеса нашим…
То було двадцять друге лютого. Янукович уже дременув углиб «руського міра». У Верховній Раді одне за одним народжувалися ті рішення, які ще кілька днів тому здавалися недосяжними. А в центрі столиці, центрі великого протистояння гідності проти сваволі, нарешті розвіявся дим. Стало тихо. І над вмитим сльозами Майданом через людський натовп попливли труни… Революція перемогла, закарбувавшись у серцях тріумфом здобутого та моторошністю невідворотного. І не бачено було досі страшнішого видовища, ніж плавний плин трун над похиленим багатотисячним натовпом. І не чуто було донині страшнішого трену, аніж «Плине кача». Труни пливли одна за одною. Пливли просто у небеса.
Тоді здавалося, що ми сплатили наддорого за своє майбутнє. Втрату за лічені години сотні життів у самому центрі цивілізованої столиці якоюсь мірою виправдовувало лише те, що жертва була недаремною. Але рік потому знову бачиш фото молодих «азовців», котрих у протистоянні дістали ворожі кулі й осколки. «Азовці», «донбасівці», «нацгвардійці». І сотні інших. І розгромлені села. І перелякані дітлахи. І мами, котрі втратили сенс прокидатися зранку. І перекривлена, відразливо опухла пика проклятого вождя «руського міра», який у жодному вимірі не здобуде ліпшого місця, аніж величезний пекельний казан.
Ніхто не може пророкувати майбутнього. Тим паче зараз, коли кожен день миру на більшій частині України вимірюється втраченими там, на Сході, життями. Але й кожен, кому не байдужий наш майбутній шлях, знає і відчуває, що жертва Небесної сотні була не даремною.
Рік потому із зали суду виходять розгублені рідні тих, хто тоді поліг. Справу двох колишніх «беркутівців», підозрюваних у вбивстві 39 майданівців 20 лютого 2014 року, цього тижня передають в Апеляційний суд для визначення іншого суду, який розпочне розгляд цієї справи заново. Судді Печерського райсуду міста Києва «відфутболюють» розгляд, незважаючи на протести рідних майданівців, які вкотре з’їжджаються з усіх куточків України. Судді шукають будь-які шляхи, щоб не розглядати цю справу. Рідні знову повертаються додому ні з чим. Минув рік. Жодного покараного вбивці. Жодного гучного імені серед доведено винних у сотні смертей. Жодного впійманого втікача…
Узаконений президентом День Героїв Небесної сотні, котрий щороку 20 лютого спонукатиме пом’янути загиблих на Майдані - шана їх жертві. Але усі ми усвідомлюємо, що її не достатньо. Як і не досить називати їх іменами вулиці й проспекти, присвоїти звання Героїв України, випускати пам’ятні монети й знімати кіно. Мамі, котра втратила сина, треба просто знати, що той, хто стріляв з іншого боку, не гуляє на волі, цинічно сміючись просто в обличчя сліпому правосуддю. Мамі треба, щоб винних знайшли. І щоб більше ніхто ні в кого не стріляв. І щоб не гинули сини інших мам.
Тепер нашу незалежність омила надто велика кількість гарячої героїчної крові. Тож кращим пам’ятником Небесній сотні буде мир, за який вони, наші небесні хлопці, першими потрапили у горнило нещадної війни.
Марина СТЕПАНЮК.
