15 лютого - річниця виведення останнього підрозділу радянських військ з Афганістану
Воїн-“афганець” Вячеслав ПАВЛУСЬ.
Так уже склалося історично, що на кожне покоління українців випадають свої життєві труднощі. Представники молодого покоління є свідками, а хтось і учасниками бойових дій на Сході України, люди середнього віку пережили розпад Радянського Союзу та дефолт, старші - застали Другу світову війну та відчули гніт радянського тоталітаризму. Але найкраще зрозуміти, що відбувається зараз у країні, можуть люди, які особисто пройшли крізь пекло війни. Зокрема й ті бійці, які у 1979-1989 роках воювали в Афганістані. З одним із них, здолбунівчанином Вячеславом Миколайовичем Павлусем, напередодні Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав ми зустрілися у будівельному відділенні господарського цеху ВП «Моторвагонне депо Здолбунів», де працює цей щирий та привітний чоловік.
Зараз йому набагато легше розповідати про своє життя та період служби в Афганістані, ніж у той складний час. Пан Вячеслав родом з села Плоска Острозького району. На службу до Афганістану потрапив ще 19-річним юнаком, одразу після закінчення Здолбунівського ПТУ
№ 3. У 1986 році, після проходження тримісячної підготовки артилериста-навідника 82-міліметрового міномета у містечку Кушка (Туркестанський військовий округ), він вирушив на місце дислокації радянських військ у Фейзабаті. Пан Вячеслав розповідає, що окрім сильних артилерійських обстрілів, військовим доводилося стикатися й з іншими труднощами, хоч загалом на той час в армії все було на своєму місці:
- Проблем практично не було. Щотижня радянське командування постачало нам провізію та боєприпаси. Лише у негоду, коли вертоліт не
міг приземлитися через сильний вітер, траплялися перебої з постачанням. Одного разу цілий місяць просиділи без провіанту, навіть масло для змащування зброї закінчилося.
Проте основною проблемою для військових була нестача води, зазначає Вячеслав Павлусь. Ризикуючи життями, бійці спускалися горами нижче, до кишлаку, аби набрати кілька літрів життєдайного напою. Неодноразово через це солдати потрапляли під обстріли моджахедів.
Та, незважаючи на складнощі дворічної служби у гарячій точці, військові знаходили, чим себе розважити. Традиційними стали оповідки та анекдоти, які розповідали один одному молоді солдати.
Зараз, через 26 років після виведення з Афганістану останнього підрозділу радянських військ, пан Вячеслав - щасливий сім’янин, має доньку та сина, які також працюють на залізниці. Нещодавно брав активну участь у переобладнанні контейнера для військових у зоні АТО, виконував столярні роботи.
Вячеслав Миколайович є членом Української спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів). Часто
зустрічається та спілкується з бойовими товаришами. А нинішнім солдатам, які захищають Україну, Вячеслав Павлусь бажає завжди залишатися справжніми людьми, незважаючи на обставини.
Ірина САМЧУК.
Фото автора.
