І він каже до них: “Ідіть за Мною, - Я зроблю вас ловцями людей”
св. Матвія 4.19
Гортаючи сторінки віків
Село Богдашів колишнього Рівненського, а перед тим Луцького, повіту належить до давніх поселень історичної Волині. Розташоване воно над великим ставом, що його утворює річка Горинка - притока Горині, на дуже родючих грунтах, які ще в давнину приваблювали до себе наших далеких предків-хліборобів. Кам’яні знаряддя праці, знайдені на околицях села, свідчать, що ця місцевість була заселена ще в доісторичну епоху, бо мала все необхідне для життя первісних людей: річку з дикою птицею і рибою, ліси, де можна було полювати на диких звірів, ягоди, гриби, мед диких бджіл та ін.
Назва села походить від двох слів староукраїнської мови “Бог даша”, що означає Бог дає. Пізніше ці слова в процесі мовного спілкування злилися в одне “Богдашів”. Судячи з назви села, його перші поселенці, християни, були вдячні Богові за ті ласки й щедроти, що їм посилав Вседержитель у їх земному житті.
Відома нам писана історія Богдашева розпочинається згадкою, датованою 1491 роком, коли село належало Петру Олехновичу, який продав його княжні Марії Збаразькій Рівненській. По ній належить до великого ключа маєтків князів Острозьких, які володіли не лише Богдашевим, а й всіма навколишніми селами. Найімовірніше, що перший храм Божий, попередник нині існуючого, теж зведений цими боголюбивими князями, які скрізь у своїх містах, містечках і селах будували наші українські православні святині.
Село Богдашів в середині XVII ст., по князях Острозьких, стає власністю князя Яна Замойського, старости Калушського (місто Калуш біля Дрогобича), який платив за 20 димів. Якщо судити з того, що в середньовіччя сім’ї були дуже чисельними, то тут проживало більше 200 душ. Від князів Замойських село у 1759 році перейшло до Любомирських, а по розподілах Польщі, в кінці XVIII ст., стало власністю московської казни.
Більшість селян займалася сільським господарством, рільництвом і тваринництвом, а допоміжно також різними ремеслами: ткацтвом, ковальством, теслярством і ін.
Селяни Богдашева від віків славилися не тільки працелюбством, а й своєю глибокою побожністю і жили не лише хлібом, а й любов‘ю до Бога, рідного народу, матері-України. Сільський храм в ім’я Воздвиження Чесного Хреста Господнього (а також дзвіниця), за історичними джерелами невідомо коли і ким побудований з дерева, впродовж півтора століття був приписаним до церкви Пресвятої Покрови Богородиці села Орестів (Аристів) і становив єдину парафію.
Церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього належить до так званих трьохзрубних або, як їх ще називають, трьохклітних дерев’яних святинь: вівтар, святилище, бабинець. Цей архітектурний стиль храмів був найбільш поширений в середньовіччя не лише на історичній Волині, а й в усій Україні. До 1873 року церква була покрита гонтою і зберігала особливий архітектурний вигляд як пам’ятка давнього українського церковного мистецтва.
В церкві давній двоярусний іконостас з особливо красивими царськими воротами, виконаними в суто національному, українському стилі місцевими митцями художньої обробки деревини. Коли дивишся на царські ворота, вони нагадують суцвіття виноградної лози з гронами достиглого винограду, серед якого розміщено шість медальйонів - ікон. Ряд давніх образів у храмі також виконано в народному іконописному стилі, і належать вони пензлю волинських митців. Святиня, як і саме село, пережила криваві буревії двох світових воєн, окупацій, московсько-більшовицьких атеїстичних погромів і збереглася, щоб у ній прославляли рідною мовою ім’я Господнє.
Осіння мандрівка у Богдашів сучасний
Недільного осіннього сонячного ранку разом з викладачем Рівненської Духовної семінарії, кандидатом богословських наук Сергієм Колотом ідемо вулицями Богдашева, розглядаємо його забудову, слухаємо шепіт пожовклого листя в садах. У перехожих питаємо дорогу до нашого храму, бо в селі є ще й церква в підпорядкуванні московського патріархату, а ми ж приїхали на запрошення настоятеля о. Тараса Волянюка до церкви Воздвижения Чесного Хреста Господнього.
Син Волинської землі отець Тарас Волянюк – випускник Рівненської Духовної семінарії, філософського факультету Прикарпатського національного університету в м. Івано-Франківську, з 1999 року настоятель місцевої парафії, а, крім того, - викладач Рівненської Духовної семінарії. Під час нашої першої зустрічі, що відбулась в цій Духовній школі, отець-настоятель розповів про давню багатовікову святиню, в якій служить. І от на його прохання ми стоїмо перед церковною огорожею та розглядаємо цей диво-витвір волинських майстрів, які в побудову церкви вклали не лише свої знання, розум, а й саму душу.
Церква дерев’яна трьохнавна, однокупольна, зроблена з тесаних дилей (слово бруси з’явилося з появою у XIX ст. пилок, якими розпилювали дерево). Її зовнішній вигляд нагадує корабель, бо ще такі, трьохнавні, трьохзрубні храми називали ковчегоподібними. Церква гарно вписана в навколишню місцевість і своїм неповторно-мистецьким виглядом її доповнює. На осінньому сонці святиня особливо прекрасна й велична.
Заходимо до храму, де о. Тарас вже закінчив літургію, але ще має здійснити чин шлюбу, оглядаємо з Сергієм Колотом внутрішню оздобу храму.
Храм всередині має всі ознаки українських святинь. Його розмальовано в світлі кольори, в таких же кольорах іконостас, ікони й вишиті рушники на них, дерев’яні лави, а лики святих нагадують рідні українські обличчя.
Стіни храму настільки гладенько витесані, що можна лиш дивуватись, як у XVII-XVIII ст. волинські майстри, маючи лише сокири, змогли виготовити такі дилі.
До церкви заводять молодят з весільними гостями і о. Тарас розпочинає чин шлюбу. Ми з Сергієм Колотом не лише приглядаємось до урочистостей, знімаємо на плівку, а й вслухаємося у глибокозмістовні слова настоятеля. Споглядання чину шлюбу настільки нас захопило, що ми й не помітили, як він скінчився.
Гарно співав церковний хор, доповнюючи молитви о. Тараса. В хорі 25 чоловік різного віку. Керує хором Галина Никитіна.
По закінченні чину шлюбу і виходу молодят з весільними гостями з храму продовжуємо розглядати внутрішню окрасу святині, її напрочуд неповторний вигляд, і ведемо розмову з отцем-настоятелем.
- З 1999 року, - розповідає о. Тарас, - з переходом парафії до УПЦ КП і призначенням мене настоятелем наша парафія пережила багато гарних і сумних сторінок. В листопаді 2004 року під центральним куполом, невідомо і до сьогоднішнього дня з яких причин, виникла пожежа. На щастя, пожежники загасили вогонь. Були й інші неприємності, але це вже в минулому. Нині парафія живе повноцінним християнським національним життям.
Отець Тарас - національно свідомий священик, священик за покликанням, і, за словами Євангелія, є справжнім ловцем людських душ, наставляє парафіян на шлях глибокої віри і спасіння.
На запрошення отця Тараса, його матушки Іванни та доньки Христинки побували в їх скромній оселі, де найбільше їх багатство - це книги: Богослужбові, з історії церкви, філософії, саме з них черпає і завдяки їм доповнює свої знання о. Тарас, щоб бути на належній духовній висоті.
Залишаємо гостинну хату отця настоятеля і вирушаємо в зворотну дорогу до Рівного. З вікна буса оглядаємо придорожні краєвиди, які осінь розмалювала у лише їй відомі кольори й гами...
Володимир РОЖКО,
історик-архівіст
м. Луцьк.
