Сьогодні Григорій Миколайович Васильченко (на фото) зустрічає своє 90-річчя. Всього було на його віку - труднощі і світлі, сповнені радістю дні, відповідальна служба й нелегка праця, здобутки і втрати. Різних людей стрічав на своєму шляху. Багато років тому доля вперше привела його у наш край фронтовими дорогами, а потім повернула й уже назавжди із ним пов’язала.
Григорій Миколайович народився у селі Бірюково Свердловського району Луганської області. Було воно велике, мало 11 тисяч га орної землі, у ньому працювало аж 6 колгоспів.
- Мами не стало як я ще й до школи не ходив. Виховували нас із старшою сестрою дідусь і бабуся. Всього у них було три доньки і шість синів, мали шістнадцять онуків. Дідусь і до школи мене відвів, і до праці змалку привчав, - згадує Григорій Миколайович.
Війна увірвалась просто у його юність. Пам’ятає, як з учнями і педагогами своєї школи виїжджав на копання протитанкових ровів, як у його рідне село прийшли фашисти, окупацію, що тривала 8 місяців.
У червні 1943 року вісімнадцятирічного Григорія Миколайовича призвали до війська. Воював зв’язківцем у складі зенітно-артилерійських частин Південно-Західного та Південного фронтів. У 1944 році його військовий підрозділ деякий час дислокувався у Рівному. Ветеран розповідає, що й тоді, вже звільнене, місто ночами зазнавало ворожих авіанальотів. Протидіяла їм радянська артилерія, як могла, але й сама втрати мала. Григорій Миколайович пам’ятає, як під час одного з авіанальотів від прямого влучення загинули дві гарматних обслуги, одна з котрих була дівочою. Сам він у Рівному отримав поранення.
Дещо пізніше, частину, в якій служив Г. М. Васильченко, направили до Сандомира, звідти - до міста Тарнобжег, де підрозділ охороняв міст через річку Вісла, стояли і в німецькому Опельні. Майже в останні дні війни Григорій Миколайович разом зі своїми побратимами брав участь у бойових діях під містом Нейсе, а також в осаді Бреслау. Там був поранений вдруге.
Після війни, у січні 1946 року, у складі новосформованого 36-го окремого зенітно-артилерійського дивізіону Григорій Миколайович знову потрапив до нашого міста.
- Розмістились ми у будівлі теперішнього «Цемремонту». Де зараз майстерні, тоді були казарми, де контора підприємства – штаб. Гармати наші стояли там, де нині водоканал. А от де будівля військкомату, був полк зв’язку, який обслуговував нашу частину, - розповідає.
Саме у Здолбунові зустрів він своє кохання, свою половинку – Зою, з нею у парі прожив понад шістдесят років, зростили і виховали двох синів.
Військова служба «не відпустила» Григорія Миколайовича і в мирний час - до 1963 року ніс службу у Гомелі (у 1947 р. там йому присвоїли офіцерське звання), Мінську, Барановичах, Пермі, Шадринську. Шістнадцять років - у авіаційних частинах. Обіймав посади начальника секретної частини, помічника начальника штабу полку зі стройової частини і кадрів.
Після звільнення в запас працював у відділі кадрів місцевого СУ-25, сім років очолював в нашому районі ДТСААФ, трудився в АТП, у райспоживспілці.
Незважаючи на поважний вік, Григорій Миколайович ще молодий душею, активний, завжди підтягнутий - дається взнаки військова виправка. Він любить людей і спілкування.
У його особистому нагородному списку двадцять одна (!) відзнака, в числі яких ордени Червоної Зірки, Вітчизняної війни, Богдана Хмельницького, медаль «За бойові заслуги» та ін. Ними дорожить. Та найбільша його радість це внуки і правнуки, а найзаповітніше бажання – щоб у його рідному краї, в усій Україні знову був мир.
Ольга ЯКУБЧИК.
Фото автора.
