«Сьогодні фактично іде війна за незалежність України». Теза, яку щодня можна почути з вуст людей різного калібру – від стривожених бабусь у черзі за пенсією до найвищих державних мужів, які чомусь досі офіційно йменують криваву війну АТО.
Прекрасна і дивна ця країна… Двадцять три роки без есесесеру, і от тільки перше святкування, коли День незалежності – це не просто черговий вихідний, не нуднуватий виступ чиновника на урочистостях, а щирі сльози болю. Щиро плакати можуть ті, кому небайдуже. Так от, тепер нам не все одно. Бо вперше за усі роки незалежність стала для нас найбільш жаданим трофеєм. Який ми, незалежні от уже третій десяток років, ще досі не відвоювали у ворогів – зовнішнього нахабного загарбника та внутрішнього паразита, який в’ївся у нутро країни, наче невиліковна онкологія.
Але на двадцять третьому році в України таки з’явився просвіток. Так, війна. Так, смерті і біль. Та щоразу, спостерігаючи черговий епізод світлої людської жертовності у надважкі часи, розумієш: ні, не візьмуть вони нас!
Моя маленька незалежність складається з них, ось таких, світлих. Тих, кому й жити у новій країні наших щирих мрій.
* * *
«Наша країна така хвора…» - пише у блозі відчаю журналістка Тетяна Чорновол. Минулого тижня вона провела у кращий світ свого чоловіка Миколу Березового, бійця «Азова», котрий загинув, рятуючи товариша. Її пронизливий біль множиться ще й відчуттям безнадії. Тетяна - безкомпромісна, а часом і надто прямолінійна, цими днями вирішила піти з посади урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, на котру її призначив Майдан. Бо у хворій країні неможливо бути Донкіхотом. Хвора країна – це не діагноз, це констатація того, що вилікуватися вона зможе, тільки маючи до цього палке прагнення. А у нас на фронті боротьби з корупцією – чистий спокій. Поки кращі чоловіки помирають на Сході, жодного корупціонера ніхто під білі рученьки так і не взяв. Ну, так, ніби оголосили у розшук Януковича та його посіпак. Наче від того Януковичу у путінській вотчині ікра гірше смакує… А Чорновол, яка таки намагалася стукати у всі двері, йде непочутою. Купа ж наших знайомих, тим часом, так само влаштовує дітей у виші за хабарі і віддає останні гроші за операції медичним світилам. Сумно… Але мимоволі ловиш себе на іншому: ось воно – початок. У тому, що з’являються ось такі, безкомпромісні. У тому, що Тетяну зараз підтримують тисячі. У тому, що ми прагнемо бачити нашу маленьку незалежність чистою і перспективною. От тільки не хочеться ж вірити, що той, хто колись відчайдушно сходив на бульдозер на Банковій, та той, хто годився на «кулю в лоб», вже встигли обрости захисною бронею від народу...
* * *
Ні, шановні, від цього народу тепер ви не сховаєтеся за найміцнішими броньованими парканами. Народ-бо став інакшим. Тепер у нього вперше за двадцять три роки настільки виразно прокинулось колективне усвідомлення того, скільки всього ми можемо робити разом. Відстояти найсуворіші морози на Майдані – та будь ласка! Йти під кулі, цілком по-дилетантськи витягуючи з-під обстрілу товариша, – ось вам, маєте! Помирати у двадцять, так і не дізнавшись, як солодко звучить «гірко» на власному весіллі, – так, якщо це потрібно для країни. А ще - формувати добровольчі загони та йти до війська, кидаючи коту під хвіст власний добробут, бізнес, прибуток… А ще – щотижня збирати нові й нові тисячі гривень на бронежилети, каски, тепловізори, крутитися наче білки у колесі, намагаючись знайти постачальників військового краму і формуючи передачі до зони АТО. А ще – відірвати від родини сотню чи й десятку гривень, яка точно врятує кого із спітнілих та змучених хлопців там, на Сході… І ми оце маємо віддати якійсь поторочі з імперськими амбіціями нашу маленьку, але таку підковану останніми місяцями жагу до незалежності?
* * *
А ще є звістки з війни. ТАМ уже давно ніхто не схильний сприймати ситуацію крізь рожеві окуляри. Врешті, яка різниця, як дивитися на кров друзів? Після неї ти стаєш не сильнішим – жорстокішим… Але для нашої маленької незалежності ця впевнена жорстокість – вишкіл, який протистоїть тим, хто палить живцем жінок та дітей у колоні біженців під білими прапорами. «Це – навіть не війна за незалежність. Це - війна двох світів, старого і нового ладу, якщо хочеш… Війна умів, яку ми таки виграємо… І я впевнений, що кожен день наближає нас до того, аби стати свідками краху путінського рабовласницького ладу і Великого Похмілля нашого Сходу… Але навіть цього мало – тепер сама Московія заслуговує на крах» - ось так про те, що відбувається, кажуть ЗВІДТИ.
Їм видніше, вони – на передовій. Але й ми точно знаємо, що тепер здатні протистояти. Тепер ми нізащо не віддамо жаданий трофей тим, хто примножує нашу печаль, позбавляючи життя найкращих.
* * *
… А часом твій день «робить» звичайна, здавалося б, історія з Фейсбуку. …Нічний столичний супермаркет. Перевтомлений, брудний військовий у камуфляжі переминається з ноги на ногу коло полиць з фруктами. Журналістка – принагідний відвідувач магазину – не стримується і таки чіпляється до розгубленого чоловіка з запитаннями. Так, він щойно ЗВІДТИ. Так, вдома ще не був, бо ж треба хоч щось привезти чотирирічній доньці й дружині. А на картці – сорок гривень, така от вдячність від країни за кількамісячний ризик вхопити кулю у скроню, от і вибери на них подарунок... Клич журналістки до нічних відвідувачів супермаркету миттєво знаходить відгук – імпозантний чоловік намагається втелющити воякові двохсотку гривень, двійко дівчат несе до каси величезний пакет з фруктами, жінка тягне торбу йогуртів. Захмелілі студенти урочисто вручають чоловікові кілька пляшок пива. «Ні, ну ви що, я ж не якийсь прохач…» - кінцево знічується втомлений чоловік. «Чувак, ти чого, взагалі? Ти ж за нас усіх ТАМ стоїш, - безапеляційно констатує імпозантний дядько, - так що давай свої кульки – підвезу…». «Народ, я від вас фігію… - видає розгублений вояк, - от ви і є – реальна Батьківщина».
* * *
Моя маленька незалежність таки хвора. Втім, чого ж ми хотіли - вона тільки на третьому десятку життя потроху спинається на ноги і намагається встояти. На неї тиснуть, її цілеспрямовано зіштовхують зі шляху. Її знову позбавляють поступу. Але тепер – зась. Ні, імперські недрузі і небрати, нині вам нічого не обламається! А знаєте, чому? А тому, що тепер у країні нашій живе не юрба, не табун і не стадо. Тепер тут - Народ, який здатен і на АТО, і на війну, і на третій Майдан, якщо знадобиться. Цей трофей ми вже точно не віддамо нікому. А колись наша маленька незалежність обов’язково підросте та змужніє. Бо ж недарма цього Дня незалежності ми уже цілком усвідомлено та щиро вимовляємо нашу святу мантру – слава Україні!
Марина СТЕПАНЮК.
