Отець Нифонт з прихожанами біля майбутнього храму.
Над Гурбенським монастирем - тиша. Здається, що вранці там навіть не щебечуть птахи, оберігаючи спокій цього величного місця. Саме у такі вранішні години найкраще розумієш ієромонаха монастиря, отця Нифонта, який стверджує, що саме тут, у Гурбах, йому вдалося віднайти справжній спокій.
У будні тиха обитель, де моляться за спочилих героїв, починає оживати з самого ранку. Тоді беруться до справи робітники, котрі зводять «коробку» майбутнього Свято-Воскресенського храму. Робота кипить: дерев’яні бруси на фундамент почали класти у травні, а нині вже й великий золотавий купол для церкви придбаний.
А у святкові дні зранку до монастиря сходяться нечисленні прихожани з найближчих сіл, щоб помолитися та послухати спів місцевого хору. Його регент Валентина Бартошенко щонеділі та у дні релігійних свят приїжджає на службу до Гурбів зі Здолбунова і разом з місцевими жінками натхненно славить Бога. Богослужінь у монастирі жінка не пропускає: і влітку, і в суворі зимові дні о п’ятій ранку прямує на маршрутку, аби ще до початку відправи встигнути прорепетирувати з хористами співи.
Хористи Гурбенського монастиря.
- Я вже не можу без Гурбів, не вмію пропускати богослужінь, - розповідає пані Валентина. - Добиратися сюди доводилося і з пригодами. У люті морози йдеш крізь сніг, по льоду. А якось у лісі на мене напали собаки, довелося від них рятуватися на дереві. У нашому хорі співають місцеві жінки, жительки Зеленого Дуба, або ж ті, у кого тут живе родина. На відправу іноді п’ятеро хористів приходять, іноді - менше. Наймолодшій нашій хористці – п’ятнадцять років. Усі жінки дуже старанно вчаться, і це добре, що вони зуміли знайти для себе таку віддушину.
Часом репетиції відбуваються просто під час роботи, адже, буває, що пані Валентина відвідує своїх «колег» та допомагає їм з сільськими турботами. За цей час жінки не тільки зспівалися, але й зріднилися. Раїса Покотило, Оксана Герасимчук та Марія Гук співають у хорі від початку його створення. Останнім часом приєднується до хористок і чоловік пані Марії Віталій Гук.
- Ми - самоучки, - сміються жінки, - Але співаємо від щирого серця, тому у нас і гарно виходить. Щонеділі приходимо на службу, навіть якщо і доводиться комусь шукати заміну, аби пасти череду.
Жінки моляться тут і за тих своїх предків, які полягли під час страшних подій Гурбенського бою, і за мир у нашій державі. Вони впевнені, що храм на Гурбах потрібен, та щиро захоплюються працелюбством отця Нифонта, завдяки якому це пам’ятне місце живе та діє.
А тим часом дерев’яна церква щодня стає трішки вищою. Цьому насамперед сприяє невсипуща вдача отця Нифонта, який справді не вміє сидіти без діла. Щоранку монах або стає до роботи разом з хлопцями-будівничими, або ж вирушає на пошуки тих, хто надасть допомогу у богоугодній справі. Отець опікується монастирем уже вісім років. Кожної неділі та свята відправляє богослужіння, промовляє щирі проповіді, навіть якщо до монастиря приходить 1-2 людини.
- Коли з’явиться у Гурбах церква, коли на ній засяє купол, сюди більше прихожан їхатиме, - переконаний отець Нифонт. – Але для цього ще треба попрацювати. Я хочу, щоб на цій землі були вшановані і герої Небесної Сотні, і ті воїни, які загинули в АТО. Це великий пласт роботи. Жаль, що в більшості людей патріотизм проявляється тільки на третій день Великодня, коли на Гурби з’їжджаються усім світом. А зараз - он, подивіться: бруківка навколо Пантеону заросла бур’яном, нікому до того немає діла.
Навіть під час проповіді священик згадує про те, що про Гурби повинні знати усі українці, які вважають себе патріотами. А також наполегливо прагне достукатися до небайдужих людей, які можуть допомогти з тим, щоб до Покрови нову церкву вже вінчав хрест. Монах переконаний, що всенародний збір коштів на допомогу військовим не має стати на заваді людській жертовності задля будівництва храму, у якому молитимуться за Україну і за її захисників, та закликає всіх внести свою лепту у підтримку цієї справи.
Марина СТЕПАНЮК.
