Цими днями виповнилося 82 роки з часу прийняття закону, наслідком якого є те, що ми сьогодні спостерігаємо на Сході України. Саме 7 серпня 1932 року ЦВК і Раднарком СРСР прийняв постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення громадської (соціалістичної) власності». Цю постанову, написану та затверджену особисто Сталіним і спрямовану насамперед проти українського села, у народі назвали «Законом про п’ять колосків».
Закон передбачав у якості заходу судової репресії за розкрадання колгоспного і кооперативного майна «розстріл із конфіскацією всього майна і з заміною за пом’якшувальних обставин позбавленням свободи на термін не нижче 10 років з конфіскацією всього майна». Амністія у цих випадках заборонялась. На літо 1933 року за цим законом було засуджено 150000 осіб. Зокрема, засуджували дітей, які намагалися знайти хоч якусь їжу. Власне «Законом про п’ять колосків» українцям фактично було заборонено володіти їжею...
Саме голодомор-геноцид докорінно змінив ментальність нашого народу. Як відзначають учені та свідки Голодомору, які особисто пережили в радянському українському селі 1933 рік, у людини, яка конає від голоду, поступово відмирають усі людські почуття, включно з національними. Таким чином абсолютний тривалий голод (а саме таким і був Голодомор) перетворює людину на двоногого звіра, який живе лише інстинктами. Його розум спрямований тільки на задоволення таких інстинктів, а такі поняття, як совість та моральність, для нього, як і для усякого іншого звіра, не існують взагалі.
Подальше голодування вже починає руйнувати й інстинкти, зокрема й такий потужний, як материнський. І тоді божевільна від голоду жінка вже здіймає сокиру чи ножа над власною дитиною. Так було не тільки в Україні в 1933 році. Так було і в Єрусалимі в 70-му році від народження Христа, коли римський імператор Тит Флавій, оточивши те повстале місто своїм військом, морив голодом його захисників. Людська природа однакова завжди і всюди...
Але найстрашніше тут те, що зі всього втраченого людиною під час тривалого голодування поновлюються тільки інстинкти. До того ж опухлі з голоду селяни добре бачили, що більшовицька влада в їхніх селах не голодувала зовсім, а в прикордонних російських селах був лише звичайнісінький голод – приблизно такий самий, який ті села переживали кожного неврожайного року.
Тому в постгеноцидних українських сім’ях, які не померли голодовою смертю, а вижили, на підсвідомому рівні запанували культ влади та братерства з росіянами як гарантії того, що жах очікування найстрашнішої у світі смерті їх таким чином омине в майбутньому. Жодних інших гарантій цього українське постгеноцидне село не мало, бо влада після Голодомору залишилася тією самою – комуністичною та людожерською.
Всього ж в Україні від штучного голоду 1932-1933 років загинуло близько 10 млн. населення. Від 1,4 до 2,5 млн. українців були депортовані до Сибіру та у райони вічної мерзлоти.
А що ж сталося з «очищеними» від українців територіями? На ці землі Сходу України з центральних областей радянської Росії ринули орди росіян, які вже давно начулися про щедру українську землю, тепло, м’який клімат, і про багаті та міцні господарства українців. Тільки за два наступні роки в Україну переселилося 220000 сімей загальною чисельністю більше 1,2 млн. чоловік.
З Білоруської РСР в Одеську область прийшло 68 ешелонів, із західних областей РРФСР в Дніпропетровську - 125 ешелонів, з Горького в Одеську - 141 ешелон, з Центрально-Чорноземного регіону Росії в Харківську область - 188 ешелонів, з Іванівської області у Донецьку - 147 ешелонів і багато-багато інших людей та ешелонів, яких не вдалося встановити. Переселяли коней, корів, овець, завозили курей та іншу худобу, переселяли цілі колгоспи з технікою та інвентарем. Переселяли російських вчителів. Багато мільйонів переселених! Переселяли родинами: діти, їх старі бабусі, всі родичі родини, двоюрідні, троюрідні… Адже тисячі сіл стояли порожніми, напівпорожніми були міста...
Сьогодні нащадки цих переселенців, так званий «російськомовний» схід і південь України відрізняються яскраво вираженою ненавистю до української мови, історії, культури, до корінного народу - українців, і до самого факту існування України як незалежної держави. Процес відродження національної пам’яті українців та побудови своєї національної держави болісно сприймається росіянами як «спроби переписування
загальноросійської історії», прояв «насильницької українізації» і «відродження фашизму».
Саме від переселенців пішли матюки, п’янки-гулянки, брехня, зрада, крадіжки, адже ці поняття - древнє кредо московита. Ще однією цікавою особливістю, про яку українські демографи і соціологи не люблять говорити публічно, є статистика з урахуванням національного складу населення. Найбільш «депресивними» щодо епідемії туберкульозу, ВІЛ-інфекції, гепатиту С, алкоголізму, наркотичної залежності, проституції, розлучень, абортів, вбивств і пограбувань є саме ці східні і південні регіони, заселені так званими «російськомовними співвітчизниками».
Тому нічого дивного в тому, що нащадки переселенців проводять референдуми про приєднання до історичної батьківщини, будують барикади і стріляють в українських солдатів, немає. І навіть якщо завтра Путін викине білий прапор і відпустить Схід України, наявність там людей з російським мисленням неминуче призведе до нових протистоянь за “русскій мір”. Нова війна (дай, Боже, звичайно, перемогти у цій) буде лише питанням часу, якщо не почати займатися цією проблемою на серйозному державному рівні. Бо зараз там у головах людей “берізки шумлять”. Генетику ж не обдуриш...
Підготував
Сергій КОНДРАЧУК,
використано інформацію публіцистів-дослідників голодомору-геноциду.
