Кожен ранок починається вже звично – поспіхом вмиваєшся, завантажуєш комп’ютер і з тріпотінням серця припадаєш до стрічок новин. Перечитуєш зведення з війни і вкотре видихаєш – ні, тих місць, котрі тебе цікавлять насамперед, уночі не обстрілювали. Слідом стає пекуче соромно. Бо хтось цього ранку, заскочивши у тривожну стрічку, дізнався про інше. Щоранку ось так – четверо, п’ятеро, десятеро. ЗВІДТИ ж під час коротких розмов похапцем розповідають, що насправді втрати більші. Просто і наші новини повідомляють далеко не усе. Але все одно щоранку продовжується моторошний рахунок.
Тепер ми чітко усвідомлюємо, що це таке – ненавидіти. Перетнувши межу, після якої ти вже не здатен підставляти другу щоку під удар, просто сідаєш, концентруєш силу думки і бажаєш найгіршого тому, з чиєї ініціативи розбиваються літаки, до матерів щодня привозять закриті труни, двадцятирічний хлопчик лишається без ноги, а його рідні, зціпивши зуби, дякують Богу, що живий, що поряд…
Ти бажаєш тому тирану не смерті, ні. Ти хочеш, аби він пережив біль – той, який щосекунди з його подачі терплять нині тисячі. Кажуть, больові відчуття очищують. Та не існує на цьому світі болю тієї міцності, який би міг зняти з тирана його провину. Врешті, чи має це настільки істотне значення, як зараз здається?
Мамі, яка припала до могили, насправді все одно, що з ним, отим фанатично підтримуваним зазомбованим народом вождем, буде далі. Її світ зруйнований цим низькорослим непоказним чоловічком з пихатим виразом обличчя. Здається – зустрівся б такий на вулиці, навіть і уваги б не привернув. Але ні, цьому заманулося відбудувати казна-який «рускій мір» ціною сотень життів. Чужі нав’язливі комплекси завжди відбиваються лихом для оточення. Комусь достатньо будувати височенні будинки, іншому – зваблювати жінок, доводячи власну значимість. Цьому заманулося захопити півсвіту. А людські життя – це так, марнота.
Йому є з кого брати приклад. Колись, у часи терору тридцятих, Сталін навіть не вважав голодомор за щось суттєве. Мруть десь там люди, і чудово. Зате сонцесяйність вождя буде поза дискусією, бо нікому стане дискутувати. Тим часом партійна верхівка стоячи аплодувала вождю, і в опалі був той, хто першим втомлювався бити долонею об долоню. Аплодисменти мають тривати, шоу маст гоу он… От тільки вони ще не знали, що далі буде тридцять сьомий, і тоді навіть їх гучне прославляння найулюбленішого глави партії не врятує від великого терору.
Росіян, схоже, нічому не вчать ні історія, ні рефлексії їх нинішнього лідера, котрому якось вже заманулося повернути «історичну» назву місту Волгоград. Новий Сталінград, новий культ вождя. «Кримнаш», нічні постріли з-за російського кордону, теленовини, від яких верне притомних людей. І що, ця нація досі претендує на нормальне майбуття?
Так, у чомусь морально нам, українцям, легше, аніж тим кільком мільйонам росіян, на яких, згідно зі статистикою, наводить жах нинішня політика їх агресивної держави. Бо ми наче об’єдналися, зріднилися, разом вистояли проти одних, разом відвойовуємо своє у боротьбі з іншими. На нашому боці – правда, ми вже розуміємо, хто є хто. Але прозріння вартує дорогого. І часом навіть мимоволі закрадається зрадлива думка: а чи не було б краще нічого не розпочинати? Тоді б усім світом не ховали б юного Тараса з Мізоча, а Роман з Дубенщини бігав би собі на вечірні побачення і знати б не знав, що то таке – протези та якими вони бувають. Тоді б живими лишилися сотні хлопців, а їх рідні не були б змушені шукати у собі сили якось прожити ще хоча б наступний день…
Насправді ж сенс, мабуть, є у всьому – і у паланні майданних шин, і у тому, що відбувається нині. Це – еволюція, це природно, бо коли перетинається межа терпіння, зворотного шляху нема. У вітаннях з Днем незалежності цьогоріч наші керманичі точно згадуватимуть і про двадцять два роки миру та спокою, і про те, що в рік останній ми справді відвойовуємо свою незалежність реальною кров’ю. Мабуть, їх слова будуть куди більш щирими, аніж ті, що звучали рік тому з вуст золотобатонного творця «покращень». Але якщо вранці, перед вітанням президента, знову з’явиться стрічка новин зі смертельними зведеннями АТО, свято не буде святом. Воно просто стане ще одним, черговим днем пам’яті…
… «Мамо, а що це таке доля?» - чотирирічні діти вміють вводити у стан заціпеніння, здавалося б, невинними запитаннями. «Доля – це наше майбутнє, те, що чекає нас у житті» - після паузи видаєш перше більш-менш зрозуміле пояснення для чотирирічної. «А вона усміхається?». Мала дивиться забагато реклами, смієшся ти й собі… Усміхається, звісно, вона усміхається… Після стількох століть поневірянь, вона мусить посміхнутися нам – Нації, яка тепер активно формується кожного дня. Але усе найкраще на світі здобувається ціною великих страждань, каже древня легенда. Тому ми маємо щодня робити усе, що від нас залежить – ненавидіти, любити, збирати гроші на бронежилети. І щиро молитися за тих, хто на передовій. І вистояти, обов’язково вистояти.
Марина СТЕПАНЮК.
